Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Люди Дому, о Люди Дому! Ця історія нічию кров на воду не перетворить.
Розповідають, що Фінья Чаклун, бувши одержимим забороненим коханням, вирушив у Евмені, щоб битися з піратами Морського короля; бо в ті часи народ архіпелагу був сильним, і пишався своєю силою, і переслідував наш народ аж до рівнин Мадха. Отже, Фінья доплив до Солоного Узбережжя, де море біле, як молоко, земля бідна, як попіл, а вітри знесилюють тіло. Там він знищив багатьох злих людей силою меча і магії, чим здобув собі славу. І в той час спіткала його отака пригода.
Сталося так, що він отаборився в покинутій частині узбережжя; з ним були Дрод, і Роволон, і Мальдар, і Кет Гайовий. Коли вони перебули там ніч, Фінья першим побачив світанок, а ще побачив білого дельфіна, якого винесло на пісок. І був той дельфін чудовий, як перлина, і тіло мав прегарно збудоване, немов лілія, а оскільки був іще живий, то юнак поспішив спуститися на берег, аби врятувати його. Та коли Фінья добрався туди, сонце, що сходило над Дуоронвеєм, вдарило по дельфіну, і той щез, наче був із морської піни.
І так засмутило Фінью зникнення такої благородної тварини, що він приховав од своїх товаришів те, що бачив. Проте, коли вони захотіли якнайшвидше продовжити подорож, він висловив бажання стати табором на тому ж місці й на другу ніч: сказав-бо їм, що його болить рана. На світанку він прокинувся і побачив дельфіна, який, здавалося, був на порозі смерті, і юнак кинувся вниз колючими пісками, всіяними гострими мушлями; і вдруге сонце зійшло раніше, ніж він дістався до дельфіна, й істота, пильно дивлячись на нього, розчинилася в морі.
Тоді Фінья засмутився ще більше, ніж раніше, і не захотів залишити це місце, хоча всі його товариші були готові рухатися далі. І Дрод сказав:
— Звісно, що чаклунова рана загоїлась; а чи не є те, що тримає його тут, боягузтвом?
Тоді Роволон, і Мальдар, і Кет злякалися, що їхнє товариство розколеться, і що Фінья викличе Дрода на поєдинок за образу; але Фінья сказав лише:
— Розплата відкладається, Сину Кобили.
І вони й третьої ночі отаборилися на тому ж місці, хоча й вельми стривожені.
Але Фінья вирішив не спати, і спустився на порожній берег, і став навколішки там, де бачив дельфіна. Всю ніч він пильнував, і коли небо зблідло, дельфіна винесло на берег, і Фінья обхопив його руками у великій радості. Тоді дельфін заговорив до нього, питаючи:
— За який же ж мій вчинок ти, Дитя Жінки, платиш мені такою тяжкою образою? — А Фінья запитав: — Зглянься, де ж тут образа? Я побачив твою благородну красу і захотів урятувати тебе від загибелі, що її несе тобі світло. — Хіба це не образа — хапати королівську доньку? — відповіла дельфінка. — Пробач мені, — засмутився Фінья, — я діяв у незнанні. — Хай там як, — відповіла дельфінка, — ти мені заплатиш. — Охоче, — пообіцяв юнак. — Раз вже ти мене торкнувся, — сказала дельфінка, — то не відпускай.
І пірнула у хвилі й попливла на захід, а Фінья притиснувся до неї, обхопивши за шию. І так вони пливли, аж поки не припливли до чудового міста на скелі, якого чаклун ніколи не бачив і про яке ніколи не чув. Гойне було те місто; вкривало собою весь скелястий острів, і повно було в ньому гарних криниць, палаців і садів, але воно мовчало: жодна жива душа не вийшла з-поза його стін, і ланцюги покинутих криниць сумно стогнали на вітрі. — Йди туди, — звеліла дельфінка, — і зайди до головного палацу. Там побачиш велику залу, всю з каменю, а в підлозі маленький отвір, заткнутий чопом з виноградного листя. Витягни той чіп і побачиш, що буде.
— Охоче, — сказав юнак і переліз з дельфінчиної спини на білі сходи, що вели до міста. А вона залишилася у воді, балансуючи на хвості, й спостерігала за ним. О, скількох героїв посилали отак уперед на біду.
Зайшовши туди, чаклун щиро захопився цим містом, яке було просторішим і витонченішим за будь-яке інше місто, бачене ним у подорожах. У порівнянні з цим містом фортеця Біл, що переслідувала його у снах, здавалося грубою, неначе якась стайня, і придатною хіба на те, щоб у ній оселилися безмозкі тварини. Дахи у цьому дивному місті були яскраві, колони дивовижно високі, житла величні й просторі, з гарними фундаментами та квітучими арками; його вулиці, вигнуті або прямі, мали гарні пропорції, а мовчазні площі в тіні високих палаців наповнювали мандрівника трепетом. Дуже мізерним почувався чаклун у тому місті, замурованому в забутті. Він піднявся порожніми сходами головного палацу, найрозкішнішого з усіх, де кам'яні леви позирали на нього, але жодної живої істоти, бодай пса якогось, він там не зустрів. У центрі цього палацу, як і передбачала дельфінка, він знайшов величезну залу зі стародавнього каменю і крихітну діру, заткнуту виноградним листям. Оскільки він був рішучою людиною, то, не вагаючись, нахилився й відразу витягнув чоп.
Зала заходила ходором так, що Фінью кинуло лицем униз, і він боявся, що палац обвалиться просто на нього. Стіни все ж витримали; та страшнішим за землетрус був почутий ним голос, жіночий голос, чиє звучання перетворювало його кістки на воду: — Нахабо смертний, — мовив голос. — Гадаєш, що тебе не пам'ятаю я? О, гірко жалкувати будеш ти за злочин цей, що ним заплямував ти сьогодні свою руку. Цей народ перебуває під моїм прокляттям за свою гордість і чаклунства глибину, що перевершувала міру, для смертних корисну. А ти зламав моє святе прокляття; о, повір, ніщо тобі тепер не допоможе. Так каже твоя доля, так зірки на небі провіщають. — Ой леле! — скрикнув Фінья; колись-бо він образив богиню Сарму, і та тепер його ненавиділа. І він почув калатання дзвонів.
Вулицями міста котилися звуки тамбуринів, барабанів і веселих флейт; скрізь люди співали, обіймалися і танцювали з шаленою радістю. Молодий чаклун
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чужинець в Олондрії (ЛП)», після закриття браузера.