Читати книгу - "Вільний світ"

– А чи ви знаєте, про що вона писала в тих своїх віршах?

– Звідки? І гадки не маю.

– Ага… А «вільна Україна»? Це що, по-вашому? Від кого «вільна»? Чи від чого? Заклики до сепаратизму. Провокація чистої води. А ваш брат, між іншим… – Зосереджено перегортає ще декількох аркушів. – Член… ага… ось… Союзу українських організацій в Австралії.

– Нічого не розумію. Українські організації в Австралії… То й що?

– Чи знаєте ви, чим займаються ця й подібні організації?

– Ні. А чим же вони займаються?

– Підривною діяльністю, скерованою проти… процвітання нашої Батьківщини! Як от ви думаєте, чому саме зараз ваш брат до вас озвався?

– Що значить «чому»?

– Раніше він не виявляв бажання поновити родинні зв’язки. Чим ви можете пояснити таку зміну в його поведінці?

– Мені важко щось сказати напевно. Якби ж я з ним побачилася…

– А що, він пропонував? Обіцяв приїхати?

– Ні. Такого в його листі не було.

– Так от, Ганно Семенівно… Ваш брат прекрасно поінформований, де й ким ви працюєте. А поновив зв’язок із вами тому, що йому треба певні дані про стан геологорозвідувальної галузі в нашій країні. Таке завдання отримав. Розумієте?

– Як це?

– А отак… Його дочка вивчала в університеті іноземні мови, зокрема іспанську. Їздила на мовну практику до Іспанії. Як думаєте, хто оплатив її стажування в Європі?

– Я не знаю. А хто ж, по-вашому?

– По-нашому, саме та «організація», для якої збирає дані ваш брат… Отже, відкинувши лірику й різні сентименти, слухайте й запам’ятовуйте. Зробите все правильно – вам же буде краще. Листи до брата писати ми вам не рекомендуємо. Ви мене розумієте? Не забороняємо, але не рекомендуємо.

– Тобто я не можу листуватися з братом?

– Ви – ні. Але ваша сестра – медсестра денного стаціонару при міському тубдиспансері – листуватиметься. Вона не погодилася співпрацювати з нами, але… я думаю, вас вона буде інформувати про Джорджеві листи до неї.

Чоловік вимовляє «Джордж», розтягуючи склади, намагаючись відтворити іноземну, на його думку, вимову.

– Я б вам рекомендував не спілкуватися з Клавдією Семенівною на цю тему.

– Як це? Не писати братові, та ще й із сестрою не розмовляти на цю тему?

– Ганно Семенівно… Подумайте! Декілька років до пенсії. Було б прикро знову потрапити «у поле». З міста, з комфортабельного помешкання – знову в намет? До бура? Брати й описувати проби ґрунту? А ваші діти?

– Що мої діти? Вони тут ні до чого!

– Ваші діти вчаться… державним коштом… у престижних навчальних закладах…

Чоловік простягає своїй співрозмовниці бланк якоїсь «чергової» анкети, що в ній залишилися прочерки для заповнення.

– Впишіть, будь ласка, ім’я – прізвище – по батькові – дату – підпис.

– І що це таке?

– Це ваша підписка про нерозголошення. Хоч що б вам розказувала сестра про Джорджа Терещенка, хоч що б ви там прочитали з отриманих від нього листів, ви зобов’язуєтеся не поширювати цієї інформації. Розумієте?

– Тобто?

– Тобто за жодних обставин не переповідати знайомим – сусідам – родичам, де живе Джордж Терещенко, ким працює, що має. Ви мене розумієте?

– Надто добре.

– Підписуйте, Ганно Семенівно! І зверніть особливу увагу на пункт 4.2. «Про заходи, що застосовуються в разі порушення».

– Та вже…

– До побачення, Ганно Семенівно! Ви все зробили правильно. Не сумнівайтеся.

– Атож. Навіть без тридцяти срібняків.

– Ну що ви, Ганно Семенівно? Нащо? До чого ці сльози? Повірте, кожен свідомий громадянин нашої країни вчинив би так само.

– Товаришу майоре, якщо я все зробила правильно, то чого ж ви розводитеся? Чого прагнете виправдати мене ж у власних очах?

– Та я просто хочу вас підбадьорити, бачу, що вам сумно.

– Даремно стараєтеся. Я ще здатна відрізнити поганий учинок від хорошого.

Худорлявий чоловік за столом береться багрянистими плямами, присуває до себе карафку, бере одну з чистих склянок. Він утомлений, вибляклий і потухлий так само, як і його співрозмовниця.

– А знаєте, Ганно Семенівно, у мене теж є сестра, тобто не сестра… Так, колись була сестрою… А зараз абсолютно мені чужа, стороння жінка, яка живе у Франції. Вона зрадниця Батьківщини, то які можуть бути родинні зв’язки?… Ми – радянські люди – повинні чітко розуміти й втілювати своє високе призначення в житті. У нас почуття обов’язку перед Партією й Батьківщиною! А все решта – лірика. Я так думаю! І вам раджу мислити й діяти по-радянськи.

– Дякую, товаришу майоре. До побачення.

– Ідіть. Я вас більше не затримую.

«Був брат – зник брат – знайшовся брат… А тепер? Підписаний офіційний папірець і почуття обов’язку?» – це лише думки. Лише думки? «Якось воно буде… Може, він зрозуміє? Жив же тут до війни. І не повернувся».

На весняне