Читати книгу - "Танець білої тополі"

За півгодини фургон взяв курс від «царського села» до міста. У ньому від’їхав і в’язень замку К.

Лана і раділа, й водночас страшенно хвилювалася. Віталик звик до розкошів, а в неї – однокімнатні «хороми», у яких «прописані» ще двоє мешканців – триногий песик Кузя, підібраний колись на вулиці, й одноокий кіт Пірат. Компанія не для хлопця з маєтку. Як він сприйме цей переїзд?

– У мене вдома також була тільки одна кімната, з якої я майже не виїжджав, – заспокоїв її Віталій.

Ніка тепер повністю перебралася до будиночка на території притулку. Кілька разів вона бачила, як навпроти нього зупинялася іномарка кольору металік. З неї ніхто не виходив. Тоновані вікна надійно ховали обличчя того, хто сидів у машині і спостерігав за «Добротою». Але Ніка знала його. Знала і те, що нічим добрим ці візити не закінчаться. Що він зробить цього разу? Знову підкине отруєне м’ясо? Повністю знесе паркан? Чи потрощить вольєри, які вони нарешті встановили? Ні, сам він за таку брудну роботу не візьметься. Ймовірно, пришле когось. Але поки що спостерігає і мовчить таки він сам. Це мовчання лякало її.

– Мені потрібна хоч якась зброя, – сказала Лані.

Лана засміялася:

– Щоб захопити замок К.? Чи вбити його власника?

– Ні, щоб захищатися від нього. Мені чогось тривожно. Вночі спати боюся, весь час прислухаюся.

– Ніко, біля тебе стільки вартових!

– Хоча б газовий балончик, Лано! А ще краще – пневматичний пістолет.

Того дня Лана приїхала разом із Віталиком. Він сказав, що хоче познайомитися з їхніми підопічними і почати хоч щось робити для них. Віталик вправно скеровував візок між вольєрами, Лана йшла поруч. Вони щасливо усміхалися одне одному, жартували. Ніка навіть трохи по-доброму заздрила їм.

Іномарка в’їхала на територію собачого притулку так несподівано, що ніхто не встиг і оком кліпнути. З неї вийшов Красков-старший. За ним вискочило двоє накачаних молодиків. Вони відштовхнули Лану і підхопили візок з Віталиком. Лана кинулася до них, але від удару впала на землю. Ніка вихопила пістолет, направила його на Краскова.

– Скажіть, хай облишать Віталика!

– Ти божевільна? – Красков позадкував до машини.

– Звичайно. У мене навіть жовта картка з дурки є. Мене звідти зовсім недавно виписали, але ви спровокували рецидив. От вистрелю, і нічого мені за це не буде. Тож краще дайте спокій Віталикові.

– Справді припадочна. Я заявлю в міліцію. Мало того, що ви викрали мого сина і вимагали викуп, то ти ще й зброєю погрожуєш.

– Який ще викуп?! – здивувалася Ніка.

– А це вже ви будете самі пояснювати який. У мене он двоє свідків. І ще вдома одна. Вона бачила, як ви спокушали каліку, як підбиралися до нього, як викрали і повезли у закритому фургоні.

– Він не каліка! Це ви робите з нього каліку! – Ніка вже не тямила себе.

– Сядете на нари, і надовго! – провадив своєї Красков.

Краще б він цього не казав. Краще б не згадував про нари! Краще б… Вона підійшла до нього впритул, притиснула пістолет до скроні. Мабуть, було у ній справді щось божевільне, дике і непередбачуване, бо Красков ураз сполотнів. Ніка дивилася, як пульсує синя жилка над його вухом, як стають аж білими очі кольору світлого диму. Тоді різко повернулася і відчинила вольєр.

– Бос, ату його!

Пістолет був несправжнім. Ну звідки б вона його взяла? Навіть на пневматичний не вистачило б грошей. Зате її улюбленець Бос, розумаха, якого після списання зі служби просто викинули на вулицю і якому вона щодня тільки трохи нагадувала про його навички, був справжньою натренованою німецькою вівчаркою. Молодики покинули візок і ледь відірвали пса від Краскова.

Маячня про викрадення сина відомого підприємця і начебто вимагання викупу за нього розсипалася, як піщана гірка. Точніше, розсипав її сам Віталик. А от заява Владислава Краскова про цькування на нього собаки і завдання тілесних ушкоджень на території притулку обернулася серйозною загрозою і для Ніки, і для притулку. «Доброту» збиралися закрити, і Лана з Віталиком боронили її як могли. Ніка поїхала з міста. Просто втекла. Так погано їй ще ніколи не було. І вона вирішила: якщо і ця поїздка закінчиться нічим, то життя її й справді нічого не варте. І вони з ним нарешті розминуться, як у морі кораблі.

Левко боявся, що Вишенька не захоче залишатися у його підземній домі. Або ж не зможе. Без природного світла, без опалення, без домашнього комфорту, до якого звикла дівчина, цей просторий схрон міг налякати її. Але вона втішилася, як дитина.

– Це як «Наутілус». А ти – капітан Немо! Правда-правда! Ти навіть зовні схожий на нього. Такі ж очі, як сливки-тернівки, таке ж високе чоло, такий же смоляний чуб.

– Звідки ти знаєш, яким був капітан Немо?

– Коли я читала, то саме таким його уявляла.

– Тобто малювала його схожим на мене.

– Але в тебе є ще щось, чого ні в кого немає. Навіть у капітана Немо. Ось ця ямочка на підборідді. Я шаленію