Читати книгу - "Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1"

А ще він був таким сильним, що одного разу зумів закинути мене на спину коневі, просто підкинувши однією рукою. Вочевидь, його худорлявість була оманливою.

Я остерігалась Хорта, але була в захваті від того, як він викладав. Одну половину дня ми гарцювали на конях на великому гарно втоптаному полі, а іншу — приводили тварин до ладу в довгих стайнях, збудованих на його краю.

Нас вчили правильно вичісувати гриви та шерсть, діставати бруд з-під підків. Одного дня мали навчити самих підковувати коней. Я боялась цього і чекала водночас.

Почувалась неймовірно вільною на тих заняттях. Іноді я просто сміялась, коли мчала на коні — навіть Хорт визнав мою вправність; я і відчувала тварину, як свого найкращого друга. Зазвичай я їздила на гарному вороному жеребцеві. Звався він Темним Солем.

Я не знала, що означає це ім’я, але мені подобалось.

Найгірше з моїх друзів на тих заняттях справлялась Лада. Вона повсякчас не могла добре і вчасно залізти на коня, за що Хорт наказував їй робити найбруднішу роботу в стайнях. Кілька разів дівчина навіть падала з сідла, хоч нічого, на щастя, собі не зламала.

Узагалі, я хоч і ходила окрилена через більшу свободу і Всевлада, з яким ми бачились переважно біля того вікна, де вперше поцілувались, та не розтратила своєї уважності та тверезого мислення. І бачила, що з Ладою щось не так.

З нас усіх їй найбільше не щастило в особистому житті. У присутності хлопців дівчина починала повсякчас говорити якісь дурниці, затинатись, і це всіх тільки веселило. Друзі жартували з неї, зокрема і я, і це було по-доброму, але одного дня я зрозуміла, що Лада глибоко і насправді ображається. Її миле личко могло таїти в собі злобу, не притаманну ні пристрасній Купаві, ні веселій Вишені, ні мрійливій Ламії. Єдиною з дівчат, хто міг відчувати щось подібне, була я — але ніколи до друзів, тільки до дарвенхардців, а надто після бійки з Вишеною.

Гадаю, що вечори, проведені в прибиранні кінського гною, стали для Лади останньою краплею.’Вона ходила замкнена і похмура. Я переживала, аби це не вилилось у серйозну сварку з кимось із нас.

Часом я ділилась своїми побоюваннями із Всевладом. Це було дивовижно — але я дійсно розмовляла з белатом про своїх друзів, і такі розмови виходили цілковито природними для нас обох. Здавалось, я можу поділитись з ним геть усім, що мене турбувало.

Чим далі, тим важче мені ставало йому не вірити.

— У мене шестеро братів і сестра, з нею ти знайома. І один з них, другий по старшинству — найпідліший. Він усе життя здавав нас батькам і вчителям. Гадаю, в компаніях друзів теж таке буває.

— Але Лада нікого не здає. Вона просто… нещасна, — пробурмотіла я, намагаючись не сприймати його слова близько до серця.

— Будь з нею обережна. Ти сама відчуваєш недобре, інакше б нічого мені не сказала. Просто будь уважна, гаразд?

— Гаразд.

Я поглянула за вікно, де вже було геть темно. До відбою десь півгодини. В коридорах висіли канделябри зі свічками, але в цьому закутку їх ніколи не було. Це було нам на руку.

Мені подобалось бути із Всевладом у темряві. Не тому, що я не любила на нього дивитись — я любила. Але коли ми бачились при світлі, то майже завжди на уроках Маїни — і часто могли навіть не дивитись одне на одного усе заняття, аби ні в кого не викликати підозри. Я знала, що в нас обох можуть виникнути неприємності. Він — майбутній дарвенхардець і від народження белат. І між нами щось інше за ті стосунки, які дозволяє суспільство для подібних пар. Не знаю, чи зробили б щось зі мною, але його могли б за таке покарати. Ризикувати не було потреби. Хоч іноді я згорала від бажання торкнутись його. Раз чи двічі я була винагороджена за своє бажання — Всевлад підходив і поправляв мої рухи, взявши мої руки в свої і керуючи ними, а сам притискався до мене ззаду. Це було абсолютно нормально — з іншими учнями працювали так само. Але не думаю, що в когось із тих вісімдесяти людей, які приходили на урок Маїни, так само серце пташечкою літало в грудях, коли їхні рухи поправляв один із помічників. До слова, Бразд іноді теж керував моїми рухами — переважно, завдаючи мені стусанів. Це було б принизливо раніше, а тепер мені начхати. Він був для мене ніким. В такі миті я думала про вікно на горішньому поверсі.

Тепер, коли вже минав листопад, ми не встигали зустрітись тут до заходу сонця і за нашим вікном завше панувала ніч. Іноді ми рахували зорі.

А часом просто дивились на вогні селища вдалині.

Бувало, Всевлад притискав мою руку до шибки і цілував кожен пальчик.

Я не уявляла, про що він в ці миті думав, і чи думав взагалі.

Я тоді точно про це не думала, хоч все ж не вірила йому.

Чи можете ви уявити себе людиною, чиє серце повсякчас стиснуте крижаними кістлявими пальцями розуму? А я такою була.

Але я була щасливою. Мої пальці, яких торкались його губи, були моїм щастям. Тремтіння від його дотиків було моїм щастям. Рум’янець, який вкривав мої щоки від його погляду, був моїм щастям.

Може, він і сам був моїм щастям. Яке народжувалось із недовіри і глибокої радості.

Настав грудень. Землю вкрив густий сніг. В перший ранок після снігопаду ми бігали подвір’ям по пояс у тому снігу.