Читати книгу - "Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1"

Ми небагато говорили про те, що нас розділяло, — тобто про життя метеїв та белатів. Єдине, про що я знала, хоч навіть радше здогадалась із кількох випадкових фраз, — Всевлад походив з дуже могутньої і багатої родини.

Я розповідала йому про ліси. Він — про краї, де побував. А подорожував Всевлад багато.

Часом ми могли мовчати увесь вечір — просто лежали поряд і тримались за руки. Або цілувались. Годинами. І я забувала, що в мене болить спина і що саме він наніс ті удари. Я пломеніла в його руках. Я була живішою за себе колишню і за всіх у Сколісі разом узятих.

І так, тепер я щодня причісувалась, милась, і заново заплітала косу.

Всевлад повсякчас розплітав її і бавився з моїм волоссям. Його дивувало, як дівчина, що проходить військове навчання вже четвертий рік, змогла зберегти волосся таким гарним і довгим.

Мене тішив його подив.

Я танула в його руках. І я йому не вірила. Не вірила, бо не знала, що він відчуває. Чи закохався він у мене? Напевне, ні. Як може белат з впливової родини покохати метейку? Але щось було між нами. Я і сама не знала, що відчуваю до нього, і чи відчуваю насправді.

Напевне, він просто мене бажав. Але ніколи не робив нічого, що б мене насторожило чи не сподобалось. Йому або справді вистачало наших поцілунків, або він дуже гарно грав свою роль.

І поки все було так, я була дуже щаслива.

— Ти якось змінилась, — мовила якось Лада, поглянувши на мене уважно. Ми сиділи в бібліотеці: я, Лада, Ламія, Тихослав і Адам. Решта друзів десь швендяли. Був вечір п’ятниці. В неділю мало відбутись перше заняття з верхової їзди, на якому я буду присутня. Вперше чогось у Сколісі я чекала з таким нетерпінням.

Окрім зустрічей із Всевладом, звісно.

— Що? — я неуважно підняла голову. Лада дивилась на мене підозріло. Це було на неї не схоже.

— Кажу, що ти якось змінилась. Погарнішала.

— Немає тут Купави, обов’язково сказала б, що ти закохалась, — мовила Ламія, замріяна, як і завжди.

— Не верзіть дурниць, — заперечила я. Щоки чомусь запалали. Я помітила, як поглянув на мене Адам. Я все робила з часу свого одужання, аби не опинитися з ним наодинці. Я не хотіла більше бути з ним — чи як ще охарактеризувати наші відносини. Це видавалось мені підлим. Але я не знала, як йому про це сказати і чим все пояснити. — Я просто виспалась. Вперше майже за чотири роки. От і все.

Ми вже виходили з бібліотеки, як Адам взяв мене за руку.

— Поговоримо?

— Про що?

— Просто.

Я скорилась. Не втікати ж від нього.

— Гаразд.

Ми відділились від компанії та вийшли в галерею, що була на першому поверсі та простягалася вздовж одного боку внутрішнього двору. На цій галереї я колись вперше побачила сестру Всевлада.

Тепер я все пов’язувала з ним.

— Що з тобою таке? Ти повсякчас від мене бігаєш.

— Не бігаю.

Я стояла, впершись руками в підвіконня однієї з арок, і дивилась будь-куди, тільки не на Адама. Хтозна, чому це було так важко.

Я завжди думала, що він небагато для мене означає. Виявилось, що все не так просто.

— Поглянь на мене, Ханно.

Я подивилась. Його очі були втомленими.

— Скажи, як є.

— Я хочу припинити наші стосунки.

— Чому?

— Я…

Я маю іншого.

Я не кохаю тебе.

Я не хочу, аби ти мене ще хоч раз поцілував.

Я похитала головою.

— Я не хочу більше з тобою зустрічатись. Просто не хочу. Це все.

Я обрала найбанальнішу з фраз.

Вираз обличчя Адама майже ніяк не змінився. Тільки на чоло набігла тінь.

Він опустив голову.

— Хто він?

— Хто «він»?

— Той, з ким ти тепер хочеш зустрічатися?

— Немає нікого.

Адам зітхнув. Я бачила: він мені не повірив.

— Гаразд. Щасти тобі, Ханно.

Я відкрила рот, але не змогла нічого сказати. Адам якусь мить постояв, роздивляючись мене — і пішов. Просто пішов.

Я лишилась сама.

На мить затулила обличчя руками, а тоді повернулась на подвір’я.

Далеко, з іншого боку, стояли двоє знайомих мені людей: Маїна і Бразд. Директорка щось сказала, дивлячись у мій бік, а Бразд кивнув.

Я не уявляла, про що вони говорять. Я була така втомлена останніми хвилинами, що не мала навіть сил їх ненавидіти.

Не знаю, чому, але почувалась вкрай паскудно.

Минуло кілька днів. Нарешті і для мене почались заняття верхової їзди.

До повного щастя мені не вистачало Всевлада. Я була б навіть готова стерпіти Маїну в ролі вчителя цього предмета. Втім, то було б надто ідеально — директорка мала свої справи, а навчав нас Хорт. Молодий, високий і худий, він справді нагадував мисливського пса. Він мав двох помічниць, що було дуже незвично. Зазвичай помічниками ставали або двоє хлопців, або хлопець і дівчина. Хорт мав довгу чорну бороду, заплетену в