Читати книгу - "Робін Гуд"

— На шибеницю його! — заволав шериф, подаючи знак катові.

В'язня штовхнули у візок. У ньому його мали приставити до шибениці і там накинути зашморг на шию. Коли мотузка надійно охопить шию, візок рушить з місця, ї нещасний полине, в інший світ.

Але візок не встиг доїхати до шибениці. З натовпу вийшов паломник і мовив:

— Ваша світлість, дозвольте мені висповідати цю грішну душу, перш ніж вона переселиться у царство небесне.

— Ні! — гримнув на нього шериф. — Нехай помирає собачою смертю!

— Тоді прокляття впаде на вашу голову, — твердо відказав паломник і звернувся до єпископа. — А ви, ваша світлість, хіба ви можете залишитися байдужим до такого блюзнірства?

Єпископ завагався: йому, так само як і шерифу, не хотілося зволікати зі стратою, але люди довкола загули і захвилювались. Тому він шепнув кілька слів шерифу, і той сердито кивнув паломникові, процідивши крізь зуби:

— Починай, святий чоловіче, та дивись не барися! — потім поважний урядовець звелів солдатам: — Не спускайте його з очей! Можливо, він у змові з тими клятими розбійниками!

Паломник робив свою справу, не звертаючи уваги на слова шерифа. Він скоромовкою почав нашіптувати якусь молитву.

Раптом серед натовпу прокотилася хвиля нового збудження. Хтось наближався до шибениці, протискуючись крізь гурт міщан та солдатів.

— Слухай-но, Вілл! — вигукнув знайомий голос мірошниченка Мача. — Хіба ж можна вмирати, не попрощавшися з друзями!

Паломник, зачувши ці слова, враз поступився. Але шериф теж не забув цього голосу.

— Ловіть його! — зарепетував він. — Це такий самий розбійник! Він уже раз обікрав мене, забравши мій срібний посуд. Сама доля послала нам сьогодні незвичайне видовище — аж двох негідників на шибениці.

— Не треба так гарячкувати, добродію, — осадив його Мач. — Спершу доведеться спіймати, а потім — вішати. А то мені зараз закортіло позичити у вас нашого давнього друга.

Промовивши це, Мач гострим мисливським ножем розрізав вузли, що стягували руки в'язня, і Стютлі легко зіскочив з візка.

— Зрада! — заверещав шериф, посинівши від люті. — Ловіть розбійників!

Він шалено пришпорив коня і кинувся вперед. Звівшись на стременах, шериф щосили замахнувся мечем над головою Мача. Проте його колишній кухар спритно сковзнув під шерифового коня і виринув по другий його бік, а гостра зброя зі свистом розсікла повітря, навіть не зачепивши звитяжного лісовика.

— Ви схибили, сер! — вигукнув Мач. — Мабуть, доведеться позичити у вас ще й меча для мого друга.

І він вправно вихопив зброю з рук шерифа.

— Тримай, Стютлі! — крикнув колишній кухар товаришеві. — Шериф позичає тобі свого власного меча. Ставай спиною до мене, і ми розтлумачимо цим жевжикам, почому ківш лиха.

Тим часом солдати, отямившись після хвилинної розгубленості, пішли в наступ. Та лісовики теж не гаяли часу. Одразу пролунали гучні звуки ріжка — звуки, що завжди проймали страхом солдатів шерифа і разом з тим скликали до гурту розбійників. Робін та його хлопці, поскидавши одяг ченців, сміливо кинулися вперед:

— Локслі! Локслі! Перемога! Порятунок!

За хвилину почався запеклий бій. Солдатів шерифа знов охопила паніка, проте бились вони завзято. Шаленіючи, напосідали вони на щойно вирвану з їх рук жертву, на Мача, на паломника. Лісовикам ледве вдалося шаленим натиском прорвати кільце оточення і пробитися на допомогу товаришам. Відбувалося щось неймовірне. Ранам та синцям уже не було ліку. В цій бійці не залишилося байдужих. Більшість міщан, що давненько вже ненавиділи шерифа і співчували Робін Гуду, прийшли на допомогу лісовикам. І ця допомога була як ніколи потрібною.

Надто важко було Робіну пробитися крізь натовп до шибениці, але він зробив це вчасно: двоє солдатів, видершися зі списами на візок, збиралися напасти звідти на паломника та Вілла Стютлі.

Сильним ударом меча Робін вибив списа з рук одного з нападників, а другому влучною стрілою пробив горло.

— Хай щастить тобі, отамане! — схвильовано й радісно вигукнув Вілл Стютлі. — Не сподівався вже зустрітися з тобою.

— Перемога! — заволала в один голос ватага, і солдати шерифа, ледь живі від жаху, стали відступати. Проте це ще не була перемога, бо вони в повному порядку відступали до східних воріт, заманюючи туди сміливців, щоб потім оточити їх з усіх боків. Проте і тут вони прорахувались. Намір лісовиків був зовсім інший. Вони лише вдали, що підуть крізь найближчі ворота, і цим спантеличили солдатів. Самі ж несподівано повернули до західних воріт, що й досі перебували в руках Артура Бленда.

Такий маневр лісовиків був незрозумілий, і люди шерифа раділи, як діти, гадаючи, що цього разу їм таки пощастило загнати ворога в пастку. Солдати кинулися було слідом, але лісовики миттю зникли за ворітьми і під прикриттям Артура Бленда перейшли міст.

На п'яти розбійникам насідали шерифові солдати. Артур Бленд не встиг навіть зачинити браму і розвести мости. Зробивши свою справу, він кинув ключі і приєднався до товаришів. Вибравшися з міста, ватага подалась до лісу. До їхнього сховища було ще далеченько, але сміливці трималися мужньо. Час від часу вони оберталися і зливою стріл стримували переслідувачів.

Стютлі, щойно врятований від ганебної смерті, бився за двох. Паломник також був тут, але не брав участі в борні, а