Читати книгу - "Робін Гуд"

— Поглянь, отамане, — мовив Дебелий Вілл, — дорогою з міста сюди прямує якийсь паломник. Може, він розповість нам, які там новини і чи справді Віллу Стютлі загрожує смерть. Піду його розпитаюсь.

— Гаразд, іди, — погодився Робін.

Дебелий Вілл собі пішов, а ватага лишилася чекати в засідці. — Наблизившись до паломника, розбійник побачив, що то був тендітного вигляду юнак. Вілл шанобливо зняв перед ним капелюха й мовив:

— Даруйте, святий отче, чи не знаєте, які новини в Ноттінгемі? Чи правда, що сьогодні там мають стратити розбійника?

— Правда, — сумно відповів той, — гірка правда. Жахлива подія станеться сьогодні. Я сам бачив шибеницю біля замку шерифа. Опівдні там повісять Вілла Стютлі. Моє серце не витримає такого видовища, і я пішов звідти.

Дебелий Вілл не розпізнав, з ким розмовляє, бо паломник говорив приглушеним голосом, ховаючи обличчя під каптуром. Через плече юнак почепив довгий ціпок із хрестом на кінці, взув ноги у сандалі, як звичайнісінький чернець. Хоча Вілл помітив, що, як на чоловіка, ноги у паломника були надто малі й ніжні, дроте це не викликало в нього ніякої підозри.

— Хто ж сповідатиме нещасного, якщо ви втекли з міста? — з докором звернувся Вілл до святого чоловіка.

Запитання справило певне враження, і юнак обернувся так рвучко, що з голови в нього ледве не злетів каптур.

— Ти гадаєш, що це я мав сповідати його?

— О святий Петре і Пресвята Діво! А хто ж, коли не ви? Там, звісно, буде і єпископ, і всі його поплічники, але жоден з них не помолиться за душу бідолахи.

— Та я ж лише бідний пілігрим, — почав той нетвердо.

— Це байдуже, адже твої молитви не гірші за молитви інших, — заспокоїв його Вілл.

— Я неодмінно повернувся б, — сказав паломник. — Та боюся, що не зможу пробратися назад у місто. Ти ж, певно, знаєш, що всі ворота замкнено і в місто нікого не впускають, хоча вихід звідти вільний.

— Ходімо зі мною, — сказав Дебелий Вілл, — мій хазяїн подбає про те, щоб ти пройшов у місто.

Паломник ще більше загорнувся в мантію і пішов за Віллом до Робін Гуда. Там він розповів усе, що знав. Він сказав, що з цього боку в місто потрапити неможливо, бо брама ще з учорашнього дня перебуває під суворим наглядом. А ось з протилежного боку нападу не очікують.

Загін, що був у засідці, не барився і мерщій вирушив до західної брами. Там ватажок лісовиків послав Артура Бленда у розвідку, і той швидко дістався до сторожової вежі.

У мирний час рів перед муром водою не заливали, і розвідник невдовзі опинився під густою виноградною лозою, що гостинно простягла до нього свої цупкі віти аж з верхнього вікна вежі. Спритно підтягнувшись по лозинах, Артур проліз у вікно і зненацька напав на вартового ззаду, міцно стиснувши йому горло. Вартовий не встиг навіть зойкнути, як уже лежав зв'язаним долі. Хвилина — і Артур Бленд перебрався в його одяг, заволодівши ключами від воріт.

Ще хвилина — і ворота було відчинено, мости спущено. Загін прокрався в місто так тихо і несподівано, що ніхто й гадки не мав про його прихід. Такому успіхові сприяло й те, що засудженого саме в цей час вивели з в'язниці, і все населення міста разом із сторожею подалося на базарну площу, де мала відбутися страта.

Вілл Стютлі вийшов твердою ходою, хоча на обличчі його відбилася туга приреченого на смерть. Він з трепетом останньої надії подивився на всі боки, але друзів з ватаги не побачив. Хоча на більшості облич розбійник прочитав співчуття, проте він добре знав, що сподіватися на допомогу беззбройних людей марна річ.

Бранець ішов поміж рядами солдатів із зв'язаними за спиною руками. Шериф та єпископ набундючено й пихато їхали верхи слідом за процесією. Нахилившись до єпископа, шериф нахвалявся, що покаже цим бунтівникам, де раки зимують. Слово шерифа — закон! Чиновник не сумнівався, що ворота надійно охороняються, до того ж він тішив себе думкою, що розбійники не наважаться прийти до міста, навіть якщо б ворота було відчинено. І тепер, поглядаючи на добру сотню лучників та кіннотників, які рушили до місця страти, шериф задоволено усміхався.

Зрозумівши, що надії на порятунок немає, приречений на страту підійшов до шибениці і рішуче, твердим голосом звернувся до шерифа:

— Ваша світлість, — почав він, — зробіть мені перед смертю одну ласку. З нашої ватаги ще ніхто не вмирав на шибениці.

Та дарма. Шериф удав, ніби не чує останнього прохання в'язня. Він присягнувся, що Вілл загине ганебною смертю — умре на шибениці, а не від меча.