Читати книгу - "Записки в узголів’ї"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Гуркіт грому посеред ночі.
Крадій, який забрався в сусідній дім.
Якщо ж крадій потрапив до вас додому, то ви настільки збентежені, що навіть не відчуваєте страху.
Дуже страшна й пожежа поблизу.
252. Те, що вселяє упевненістьМолебень за одужання, яку служать декілька священиків, коли себе погано почуваєш.
Слова розради в часи тривоги й суму, почуті від людини, яка тебе по-справжньому кохає.
253. Зятя прийняли в родинуЗятя прийняли в родину після довгих клопотів і приготувань, але незабаром він перестав відвідувати молоду дружину. Раптом зять зустрічається зі своїм тестем десь в офіційному місці. Мабуть, він відчуває жалість до старця…
Один молодий чоловік став зятем впливового сановника, і ось пройшов місяць, а він уже забув дорогу до своєї дружини. Всі в домі сварили обранця, а годувальниця навіть читала страшні закляття, щоб нещастя посипалися на його голову.
Але в перший же місяць нового року він отримав посаду куродо.
– Що тепер подумають люди? – стали говорити в родині його дружини. – Скажуть люди: «Із тестем свариться, а має такий успіх. Як так може бути?»
Всі ці домашні розмови, напевно, дійшли до зятя. Почався червень. У будинку одного вельможі мали початися читання «Восьми сутр». Зібралася велика кількість людей.
Новий куродо виглядав дуже ошатно в парчевих шароварах і чорній безрукавці. Його екіпаж і екіпаж його дружини були дуже близько один від одного.
– Як же вона його прийме? – шушукалися між собою придворні дами її почту. Не лише вона, але й ті, хто знав про її горе, дуже їй співчували в той вечір.
– А він сидів, навіть не поворухнувся! – потім уже розповідали свідки.
Та все ж чоловіки нездатні зрозуміти душу жінки і нездатні співчувати їй.
254. Те, що радуєБуває, закінчиш читати перший том роману, який ще не читала. Так хочеться прочитати продовження. І раптом бачиш другий том.
Хтось порвав листа. Візьмеш усі частинки, складеш – і виходить, що можна прочитати послання!
Тобі наснився поганий сон. Ти в тривозі звертаєшся до того, хто вміє тлумачити сни, і, до твоєї великої радості, він нічого поганого не означав.
Перед знатним чоловіком зібралася велика кількість придворних дам, він розповідає про події минулого чи про сьогодення, а весь час дивиться лише на мене. Тоді, звісно, я цим пишаюся.
Захворів той, кого ти так сильно кохаєш. Ти хвилюєшся за нього, навіть коли він у столиці, поруч із тобою. А що й казати, коли він десь далеко-далеко. Але ось приходить звістка, що він одужав – яке щастя!
Або ще таке: люди вихваляють того, кого ти так кохаєш. Звісно, це дуже приємно!
Вірш, який ти склала у відповідь на чийсь інший вірш – дуже популярний, його переписують по пам’яті. Припустімо, зі мною такого ще не було, але я можу уявити, як це приємно!
Одна людина, не зовсім близька тобі, прочитала старовинний вірш, якого ти ніколи не чула. Ти не зовсім зрозуміла значення, але потім хтось інший пояснив його тобі. А потім ти несподівано знайдеш ці вірші в книзі і зрадієш, мовляв: «Та ось же вони!» І тоді ти дуже вдячна тому, хто вперше познайомив тебе з цим віршем.
Ти змогла десь роздобути папір Мічіноку або просто гарний папір. Це завжди велика радість.
Людина, у присутності якої ти ніяковієш, попросила тебе написати продовження до вірша. Якщо вдасться одразу згадати той вірш, це дуже добре. Але, на жаль, дуже часто вилітають з голови навіть ті вірші, які ти дуже добре знаєш.
Раптом тобі знадобилась якась річ, починаєш шукати й одразу легко можеш знайти її.
Радісно й тоді, коли виграєш у змаганні, все одно в якому.
Дуже мені подобається, якщо вийде надурити пихату людину, особливо коли це чоловік.
Інколи твій супротивник тримає тебе в напрузі, так і чекаєш, що от-от чимось відплатить. Це потішно! А інколи, навпаки, він ігнорує тебе, робить вигляд, що забув тебе. Це також потішає мене!
Я знаю, що це великий гріх, але все одно не можу не радіти, коли чоловік, якого я ненавиджу, потрапляє у скрутне становище.
Готуючись до свята, відправиш кімоно майстру, щоб відновив шовк для глянцю, дуже хвилюєшся, і от радість – чудово блищить!
Також приємно, коли гарно відполірують шпильки – прикрасу для волосся.
Та й взагалі, дуже багато таких радощів!
А буває, що хвороба не відпускає багато днів, навіть місяців, а потім – диво – полегшення! Проте радіти будеш у сто разів більше, якщо одужав той, кого кохаєш.
Входиш до імператриці і бачиш: перед нею декілька придворних дам, для мене немає місця. Я сідаю біля колони, у віддаленому місці, імператриця це помітить і зробить мені знак: «сюди!»
Дами дають дорогу, і я – яке щастя! – можу наблизитися до імператриці.
255. Одного разу, коли імператриця…Одного разу, коли імператриця розмовляла з придворними дамами, я сказала:
– Наше життя болісне, огидне, інколи мені зовсім не хочеться жити… От якби можна було втекти кудись далеко!
Але в такі моменти мені до рук потрапляє красивий папір, гарний пензлик, або ж папір Мічіноку – і я вже втішена! Я вже згодна жити далі.
А інколи буває: розстелю солом’яну циновку з білою каймою, по якій розкиданий чорний візерунок… Замилуюсь і подумаю: «Ні, що б там не було, я не можу відмовитися від цього світу, занадто дороге мені життя!»
– А чи не забагато тобі треба? – засміялась імператриця.
Придворні дами почали мене піддражнювати:
– А чи не закороткі ваші молитви за врятування від усіх бід?
Незабаром у палаці сталися дуже сумні події, це сильно мене вразило, і я залишила палац, поїхала у свій дім.
Аж одного дня посланець від імператриці приніс мені двадцять сувоїв чудового паперу і наказ від імператриці: «Негайно повертайся! Відсилаю тобі цей папір, але боюсь, він не найкращої якості, а отже, ти не зможеш на ньому написати сутру довголіття».
Яке щастя, значить, імператриця пам’ятає ту розмову, а я, до речі, про неї зовсім забула! Навіть якщо вона була б простою людиною, я все одно зраділа б, а так узагалі…
Схвильована до глибини душі, я не знала, як належним чином подякувати імператриці, і лише відправила їй вірш:
З неба згортки паперу, Щоб знаки священні писати, Як подарунок богиня дала мені. Це знак, що мені подаровано Тисячу років прожити.– І ще, запитай в імператриці від мого імені, – сказала я, – чи не забагато років я прошу?
Я подарувала служці, який прийшов, синє кімоно без
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Записки в узголів’ї», після закриття браузера.