Читати книгу - "Чорний ліс"

що для таких, як Юркевич, властиво, я б сказав, – природно запивати. У росіян такий національний характер, саме тому на них ніколи ні в чому не варто покладатися. Треба було б послати когось до нього на квартиру, аби перевірили, підняли на ноги, змусили прийти до тями й доставили мені для догани.

– Думаєте, він удома?

– Де йому ще бути! Фройляйн Вандо, дуже добре, що ми отак зустрілися. Охоче підвезу вас до комендатури, нам треба обговорити низку важливих справ.

Ванда знову поміняла руку.

Аж тепер Хольман звернув увагу на валізу.

– О, з речами? Кудись зібралися, фройляйн? На станцію… Я чогось не знаю?

Капітан хитро прищурився, і в голові Ванди вже не дзвеніло – калатало на сполох.

Вона зробила ще крок назад.

– Так, кажу ж, особиста справа. Треба… ну… ви ж відправляли посилку, – за цю соломинку треба було схопитися. – Ось я теж, дещо зібрала. Отримала листа, приватного… Довго розповідати, та воно вам і не треба…

– Чому ж ви займаєтеся цим сама? Хіба не простіше попросити, скажімо, гера Венцеля? З його можливостями… Так надійніше, фройляйн.

– Особисте, – повторила Ванда. – Не хочеться відволікати від важливих справ зайняту людину. Тим більше ви ж знаєте, пане капітане, що вже другу добу робиться в місті.

– Мені б не знати, – погодився Хольман. – Ви праві, нема чого турбувати Ерика, – він іноді міг у приватній розмові дозволити собі таку фамільярність до гестапівця поза очі. – Давайте валізу, я охоче вам допоможу. Зі мною не менш надійно, фройляйн Вандо.

Капітан простягнув руку, намагаючись узяти валізу.

Ванда зробила третій, останній крок, упершись спиною в стіну – далі відступати вже просто не було куди.

– Дякую. Чому я мала б турбувати вас… Дозвольте, я сама…

– Не відмовляйте в маленькому задоволенні.

Настирна рука вже забирала в неї валізу.

На них почали звертати увагу.

Єрмолов наближався. Здається, він перший відкинув усілякі сумніви стосовно того, що має статися.

– Не чіпайте. Гер Хольман… Заберіть руку…

– Та що за…

Ванда, утративши рештки обережності, відштовхнула його.

– Я прошу вас, дайте мені спокій.

Тепер звичний хтивий прищур різко змінився. Ванду свердлив поглядом ворог, жорстокий та невблаганний.

– Що ви несете на залізничну станцію, пані Мостовська? – запитав Хольман голосно, поклавши руку на кобуру. – Я вимагаю відповідати!

– Там мої особисті речі.

– Поставте валізу на землю. Відкрийте її. Покажіть особисті речі.

– Це непристойно, я…

– ВІДКРИЙ ВАЛІЗУ, ПОЛЬСЬКА СУКО!

Пальці Франца Хольмана розстебнули кобуру.

Його водій уже виходив із машини – спішив на допомогу шефові.

Ванда розстебнула жакет, швидко, ґудзик за ґудзиком. Хай під ним була блузка, усе одно такий жест магічно діє на чоловіків. Хольман не виняток, і вона виграла в нього кілька потрібних дорогоцінних секунд.

Ще стискаючи прокляту ношу лівою рукою, правою Ванда висмикнула з-за пояса пістолет.

Відчула полегшення – хай там як, але нарешті зробить те, чого так давно хотіла: випустить одну за одною кілька куль у тушу Dziki, стріляючи зблизька, майже впритул.

Хольман, не зводячи з неї здивованих очей, осів на землю.

Ванда поставила валізу поруч, тепер вона заважала.

Повернулася до Єрмолова – той уже теж вихопив зброю й наближався широкими стрибками, кваплячись виручати.

Між її пострілами та довгою автоматною чергою, здавалося, пройшла вічність. Насправді ж різниця – у кілька секунд.

Автоматник, у цивільному, з картузом на світловолосій голові, насунутим майже на очі, виринув нізвідки, точніше з-за рогу навпроти. Поруч з’явився інший, з револьвером, пальнув кілька разів по солдатах, котрі квапилися на місце сутички й готувалися стріляти на ходу. Тим часом перший стрілець, ще далі вискочивши з укриття, махом розрядив магазин свого автомата в німецького офіцера – саме в нього палив, побачивши Василя Єрмолова.

Попри стрімкий вир непередбачених подій, Ванда, відступаючи до найближчого рогу, зрозуміла без додаткових пояснень: це напевне шаленці з нескореної групи Мрувки. Ті самі, про яких її попередили трохи більше години тому. Вони мстяться німцям за свого командира й інших товаришів, не особливо перебираючи.

У німців, особливо офіцерів, має горіти під ногами земля.

Вони бачили, як Ванда застрелила Хольмана.

Єрмолов, озброєний чоловік у німецькій формі, намагався вбити її чи затримати.

Цьому треба було зашкодити.

З боку картина виглядала саме так.

Далі вже нічого не думаючи, Ванда вирішила поспішити під захист тих, хто так невдало спробував її рятувати. Уже ступила кілька кроків уперед, зійшовши з хідника. Та з протилежного боку вулиці вже бігли, почавши стріляти на ходу, німецькі солдати – біля залізниці завжди посилені патрулі, а після вчорашніх подій особливо. Чи месники не знали про те, чи вирішили не зважати – зараз не мало значення.

Миттю перегрупувавшись, обоє прийняли бій.

Автоматник, спритно помінявши спустошений магазин на повний, стрімко добіг до машини Хольмана, під колесами якої лежав не знати коли вбитий водій – так і не встиг вступити в бій. Вона стала для нього укриттям: примостившись поруч, він почав бити короткими чергами, зупиняючи погоню. Солдати розсіялися й посунули вперед, а тим часом другий боєць, із наганом, побачивши, що Ванда вагається, бігти до них чи ні, махнув озброєною рукою – тікай, прикриваємо.

У якому боці порятунок, вона не знала. Розвернувшись, далі стискаючи «вальтер», вона, пригинаючись із надією врятуватися від свинцевих бджіл, кинулася далі від поля бою, метнувшись за найближчий ріг. Перехожі з криком розбігалися, і не від неї – просто кожен так само прагнув уникнути випадкової кулі. Біжучи на паралельну вулицю, Ванда розуміла – станція не за спиною, а попереду, і насправді їй нічого не лишається, як бігти в самісіньке лігво. Адже, самі того не бажаючи, несподівані рятівники, прикриваючи відхід, відрізали їй шлях до відступу.

Знайомий «хорьх» виринув навперейми, ніби викликаний силою її думки. Як Коля з машиною опинився тут, як вирахував, що Ванда побіжить саме сюди – не мало значення. Пригальмувавши, водій відчинив задні дверцята, і вона пірнула всередину майже на ходу, відразу скотилася на підлогу, зіщулилася, встигнувши при цьому ще й зачинитися.

«Хорьх» рвонув уперед, куди саме – зі свого місця не бачила. Готуючись до найгіршого, усе одно жила слабкою надією: вулична сутичка на якийсь час перетягне увагу на себе, і, поки все вляжеться, поки з’ясується, що до чого, на їхнє авто особливої уваги не звертатимуть. Тим більше, що Коля мудро збавив швидкість.

За якийсь час скрипнули гальма.

– Сідайте спереду, – промовив Коля російською.

Ванда підкорилася. Швидко вибралася ззаду, пересіла, приводячи в порядок формений одяг співробітниці німецької адміністрації настільки, наскільки це було можливо. Не