Читати книгу - "Діти Мардука"

Коли я відхилив кришку, то завважив на дисплеї знайомий уже номер. Мабуть, Костя давав знати, що з ним усе гаразд або ж пропонував подзвонити по цьому телефону. За набором цифр то був номер міського, а не мобільного апарату. На мій дзвінок, проте, ніхто не відгукнувся. Отже, залишалося перше — мені повідомляли, що процес пошуку «замовника» триває. І тут я відчув, що став переживати не тільки за себе, а й за нього. Йому небезпека загрожувала більше, ніж мені. Бо якщо мою — автора «Звірини…» — смерть треба обставити так, щоб ні в кого не виникло підозри в її насильницькому характері, то його можна «прибрати» у традиційний спосіб. Напевне, й він це розумів (чи зрозуміє), познайомившись з моєю книгою. Принаймні причина, через яку мене хочуть позбавити життя, для нього вже не є таємницею.
РОЗДІЛ 7

… Я лежав на лігві з осоки біля самої води, з голови до ніг вимазаний мулом. На моє тіло час від часу накочувалася приємна прохолода — то хмари заступали пекуче сонце. Усе, що мене оточувало, а саме, десятки зо два людей на сухому і в воді, вкритих шаром грязі, рослини, машини віддалік, квиління чайок, здавалося перебували в якомусь іншому світі. Справжньою ж моєю реальністю було видіння: до мене підкрадався звір — великий; якби він став на задні ноги, то був би зростом як людина. То була руда у чорних плямах пантера і рухалася не по землі й не по воді, а по іншій дорозі. На звірові міддю поблискував нашийник, від якого тягнувся повід до обрисів великої, на все небо, споруди, що ледь-ледь карбувалася у просторі. На поводі, немов на стрічці рулетки, вгадувалися числа — то були роки. Отже, пантера (її ще в Біблії називають барсом) наближалася до мене по дорозі часу. Скоро я побачив її очі — жовті у чорну цяточку, у них було те ж саме, що і в очах кішки, яка підкрадається до птаха — сама тільки зосередженість; тварина вже не скрадалася, а повзла на животі і лише потужні м’язи, які здіймалися під плямистою шкірою, свідчили, що звір може будь-якої миті обернутися на спис і вразити мене. Раптом сипнуло рясним дощем і по миті блиснуло. Саме ця мить відділила мене від смерті. Щойно я підхопився, щоб сховатися в воду, як у лігво влучила блискавка. Осока у відбитку моєї спини враз перетворилася на попіл. Двоє літніх людей, що поспішали до води і все те бачили, вклякли. На їхніх обличчях, схованих під шаром мулу, не можна було прочитати ні страху, ні подиву, але очі виказували розгубленість. Авжеж, не часто таке побачиш… З оціпеніння їх вивів удар грому, з яким видиво споруди, що нагадувала храм (його бачив тільки я), стало руйнуватися. Почала танути у просторі й пантера — вона розросталась і водночас розріджувалася, немовби то був макет тварини із газу чи пари. Тим часом подружжя літніх людей перехрестилося і, вражено перевівши погляд з мене на чорну дірку в лігві, пішло у воду. Я хоч і був прибитий тим, що сталося, але не здивувався. Мій стан можна було порівняти зі станом людини, яка тривалий час перебуває на лінії вогню. Небезпека, що йшла звідусіль, жахала, але це вже не був той перший панічний страх, що змушує тремтіти.

Удар блискавки, як і все, що зі мною сталося останнім часом, не був випадком. Довкола мене, в астральному світі, точиться колотнеча. Дві потуги змагаються: та, що дозволила розкодувати велике пророцтво, і та, яка мала намір ще раз скористатися «формою», а відтак була зацікавлена, щоб про нього — пророцтво не знали.

І тут я завважив, що на лимані не було вже жодної людини, а сонце торкалося обрію на заході. «Та щойно ж тільки перевалило за полудень! — здивувався я. — Куди поділися всі?» Мене немовби хтось підхопив з конвеєрної стрічки, яка називається часом, десь потримав, а потім знову опустив на те рухоме полотно. Кілька годин поспіль події на березі відбувалися без мене. Проте, чорна діра від блискавки свідчила, що випадок таки трапився. Раптом я остовпів, уздрівши таку ж діру, в якій ще попеліло, у тому місці, де мала б лежати моя голова. Отже, мене врятувала сила, яка стоїть над простором і часом, та сила, яка обрала мене для розтаємничення пророцтв, і яка дбала про те, аби мені ніщо не завадило упоратися з завданням.

Усе довкіл свідчило, що у мою «відсутність» пройшла злива. На щастя, одяг, що лежав під целофановою торбинкою, виявився майже сухим. Не намочило й мобільник, схований у черевикові і прикритий жмутком осоки.

Те, що я й цього разу залишився живий, мав завдячувати силі, яка мною опікувалася.

Мене розбудив звук мобільного телефону.

— Це Ксилантій, — озвалося на тому боці.

— Хто?.. — Я все ще грав роль людини, яка не надала значення спілкуванню з випадковими людьми на Лузанівському пляжі.

— Ну, той, що ми познайомилися е-е… Твій номер я взяв у Кості-Лікаря.

— А-а… Мабуть, сталося щось серйозне, що ти о такій порі?..

— Сталося. З Костею — нещастя.

На мить мені перехопило подих.

— Я можу чимось допомогти? — озвався по паузі, намагаючись не виказувати хвилювання.

— Можеш. І більше ніхто, крім тебе. Так каже Костя.

— Але ж я не лікар.

— Не має значення. Де ти зараз — у Києві? Ми оплатимо дорогу й добові. Негайно вирушай.

— Я в Одесі.

— О-о!… Слава Богу! Куди по тебе під’їхати?

— За сорок хвилин будь біля Херсонського скверу, там, де трамваї розвертаються. Бувай.

Годинник на дисплеї мобільника показував третю ночі — час, коли найлегше сховати кінці в воду після важкого злочину. Мою згоду зустрітися з «виконавцем» можна було пояснити чим завгодно, тільки не почуттям самозбереження.