Читати книгу - "Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)"

там який володар провадить криваву війну з іншим якимось потужником і, прогостювавши кілька днів у нього при дворі, той рицар попросить у нього дозволу послужити йому в тій потребі; король з дорогою душею вволить його прохання, а рицар шанобливо поцілує йому руку на ту ласку і тої ж ночі попрощається з облюбленицею своєю принцесою через садові грати, бо в той сад її покій вікнами виходить і вони вже не раз так перемовлялись удвох з відома і з помоги двірської панянки, принцесиної подруги й повірниці. Він зітхатиме тяженько, вона зомліє, панянка принесе їй води і, про честь своєї пані дбаючи, бідкатиметься, що скоро світ буде, так щоб їх буває хто не застав. Врешті принцеса відчутиться, опам'ятається і подасть через грати білії руки, а рицар поцілує їх тисячу разів і омиє гарячими слізьми. Вони умовляться між собою, як їм про щось добре чи лихе звістки навзаєм подавати, а вона благатиме його, щоб не довго на війні барився. Він пообіцяє під присягою, що вернеться якнайшвидше, знов поцілує їй руки і розстанеться з нею в смертельній розпачі. Піде до свого покою, впаде на ліжко та так і не зможе заснути з тої муки-розлуки, а назавтра рано піде приймати опрощення з королем, королевою та принцесою. З королем же й королевою попрощався, а принцеса, кажуть йому, нездужає і не зможе його прийняти: здогадується рицар, що то од розлуки з ним вона заслабла, і серце крається йому начетверо — на превелику силу стримує він себе, щоб жалю свого не зрадити. Бачить те все і та повірниця, іде до володарки своєї і все їй розказує, а та плаче гірко-прегірко, що, каже, не знаю, хто той рицар і що чи він королівського, чи якого іншого роду. Повірниця запевняє її, що така ґречність, таке благородство, така хоробрість, яку її рицар появляє, притаманні особам високого, вельможного коліна; стривожена принцеса заспокоюється і, щоб не викликати підозри в отця-матері, перемагає своє горе і за два дні виходить на люди. А рицар тим часом уже поїхав вой воювати, він топче ворога під ноги, здобуває не одно місто, виграє не одну битву,— тоді знов вертається до двору, бачиться з коханою своєю на звиклім місці й домовляється з нею, що в нагороду за свої послуги проситиме в короля її руки. Король не згоден [121] дати за нього доньку, бо не знає, хто він і що. Та він таки одружиться з своєю принцесою, чи хватаним шлюбом, чи ще яким способом, і згодом отець її матиме те за велике щастя, бо виявиться, що рицар той — син зацного володаря якогось там царства, якого вже, того не скажу, бо, мабуть, і на мапі його немає. А там король умре, принцеса успадкує всі його володіння, і рицар у три мига сам стане королем. Тут уже нагородить він щедро і джуру свого, і всіх тих, хто помагав йому тої високої достойності доступити. Джуру він оженить із двірською панянкою, тією самою, звичайно, що була посередницею між ним і принцесою, а та панянка теж собі не проста, а дочка якогось можновладного дука...

— Оце по-моєму! — впав йому в річ Санчо.— Правду кажучи, я того й добиваюсь, на те й покладаю всі надії. І все воно так достоту й буде з вашою милостю, як ви вже прозвались Лицарем Сумного Образу.

— Не сумнівайся в тім, Санчо,— сказав Дон Кіхот,— бо таким саме чином і таким робом, як я оце розповів, не один уже мандрований рицар вийшов на короля чи на імператора. Треба тільки розглянутися гаразд, який король, чи то християнський, чи поганський, провадить нині війну і має гарну доньку. Та ми ще матимемо час про те подумати, бо поки що, як я вже сказав, треба залучити собі слави де інде, а тоді вже й до двору якогось братись. І ще тут є одна притичина: хай і знайду я короля, що війну провадить і вродливую дочку має, хай укрию себе голосною славою по всьому світу широкому, та не знаю, як воно може статись, щоб я ніби з королівського роду походив або хоч би якомусь цісареві братом у третіх доводився; король-бо не захоче за мене своєї дочки дати, поки в тій справі не впевниться, хоч мої славетні подвиги, може, й більшого будуть варті, і з цієї причини я боюся втратити все те, що заслужу своєю потужною правицею. Щоправда, я собі вроджений гідальго знакомитого дому, маю неабиякі статки-маєтки і право на п'ятсот сольдів вири; можливо, навіть той мудрець, що спише колись мою історію, докопається до дна в моїм родоводі і виявить, що я паросток якогось короля в п'ятому чи шостому коліні. Уважай-бо, Санчо, родоводи бувають двоякі: одні роди беруть початок і виводяться од князів чи ще яких монархів, та з часом мізерніють і переводяться на швайку, як перевернута догори сподом піраміда, а інші походять із людей низького стану і поступінно йдуть усе вгору та вгору, поки не вийдуть на великих можновладців. Різниця тут така: одні були колись тим, чим тепер уже не суть, а другі суть тим, чим давніш не були. Дуже можливо, що я належу до першого розбору, себто може виявитись, що я походжу з високого і славного роду: тоді король, мій майбутній тесть, муситиме мною задовольнитись, а коли й ні, то принцеса так мене полюбить, що якби я був навіть сином водоноса, вона і всупереч волі отецькій узнає мене за пана свого і мужа. Коли ж і так не вийде, то є ще одна рада — викраду її і замчу, куди сам захочу, а гнів її отця-матері минеться з часом або з їх смертю.

— То виходить,— зауважив Санчо,— недурно деякі ледаща кажуть: "Або дай, або видеру!" Хоч сюди більше таке, либонь, пасує, що краще, мовляв, прудкі ноги, як добрі заступники. Се я проти того кажу, що як найясніший король, тесть вашої милості, не дасть вам добром [122] своєї пані принцеси, то доведеться, як каже ваша милость, украсти її і кудись умкнути. Так от же яка біда: поки ви там замиритесь, поки закоролюєте в лагоді та упокої, бідний джура набереться доброї чиха-виці, виглядаючи нагород та милостей. От хіба що та панянка-вірниця, суджена його