Читати книгу - "Останній рейс, Владлен Олексійович Суслов"

«Що робити? — похолов Сахно. — Чого зразу не заявив у міліцію…» Ще він не встиг зміркувати, що йому чинити далі, як під'їхала машина. Світло її фар ковзнуло по формених, картузах, по погонах. Сахно полегшено зітхнув. Він вибіг на вулицю і зіткнувся з Луговим.

— Куди ви зібрались, Валентине Филимоновичу? Та ще з рушницею.

Лише зараз Сахно помітив, що в руках у нього рушниця, і, зніяковівши, почав розповідати про нічну подію.

— Так… так… — тільки і промовив Андрій Остапович, потираючи щоку.

— Дивно, як ви дізнались? — спитав Сахно. — Я ж збирався вам подзвонити лише вранці.

— Нічого немає дивного. Сьогодні вночі Тетеря намагався забратись до себе в будинок, але чогось вистрілив і втік. По його сліду пустили собаку-шукача, і він привів до вас. Так що у вас «у гостях» побував Тетеря.

— Тетеря? Чого йому треба? Що я йому заподіяв?

— Хтось передав Тетері, що ви були в нас. Він кинув роботу і зник. Як бачите, на жаль, я мав рацію.

— Хто ж це зробив?

— Поки що невідомо. Перевіряємо. Ну, а причина відвідин Тетері не викликає сумніву: він хоче помститись вам.

По спині Сахна пробігли мурашки.

— Я за себе не боюсь, але в мене сім'я, діти…

Наче з-під землі виріс Кульбич.

— Товаришу підполковник, прийнято радіограму: собака довів до платформи, приміського вокзалу. Видно, Тетеря поїхав електричкою. За останню годину поїзди пішли в напрямах Кам'янки, Зеленопольська і Ясного.

— Негайно відрядіть оперативні групи в цих трьох напрямах. — Кульбич повернувся. — Ще одне, Олегу Гарасимовичу. Встановіть бригади провідників цих поїздів і допитайте. Можливо, хтось із них помітив, на якій станції зійшов Тетеря… Олійник же хай почекає мене в управлінні.

Постать Кульбича розтанула в нічній темряві.

— Валентине Филимоновичу, — помовчавши, сказав Луговий, — немає часу та й потреби доводити вам, що Тетеря ладен піти на все. Для вашої безпеки, а тим більше безпеки вашої сім'ї, я б хотів до того часу, поки Тетеря не буде заарештований, поселити до вас на квартиру нашого співробітника… припустімо, під виглядом вашого далекого родича… Про деталі, гадаю, домовимось. Важлива ваша згода в принципі. Вас це не обтяжить?

— Чи варто? Я сам ще начебто можу постояти за себе.

— Із зброєю ви вмієте поводитись?

— Капітан запасу. У війну командував стрілецьким батальйоном.

— Вам дамо пістолет для самооборони. Але ж може трапитися й таке, що вас не буде вдома…

— Що я маю на це сказати? Вам, товаришу підполковник, видніше.

— Отже, домовились. Вранці лейтенант Олійник буде у вас.

Чернушкін ще спав, коли постукав Поніманський.

— Чого прийшов? — позіхаючи, незадоволено сказав Чернушкін. — Адже знаєш — не люблю, коли до мене ходять. Міг подзвонити в цирк, і домовилися б про зустріч.

Поніманський удав, ніби нічого не почув.

— Сергію Олександровичу, вся надія на вас, — схвильовано почав. — Виручайте. Сахно взявся за мене і за Шкарбуна. Після обідньої перерви викликає нас обох до себе. І чогось разом.

— Тетеря, виходить, нічого не зробив…

— Він удосвіта прибрів до Шкарбуна. Сказав, що поквитався з Сахном. Гнат так зрадів, що на радощах дав цьому йолопові склянку горілки, і той завалився спати.

— Ну, що далі? — Чернушкін узяв із стільця пилочку і заходився спокійнісінько полірувати нігті.

— Як — що далі? Я вже про все розповів… Ми з Гнатом просимо допомогти. В боргу не залишимось…

Поніманський замовк, схилив голову, куйовдив густе чорне волосся. Мовчав і Чернушкін, а в його голові крутилася думка: чи не кинути все, поки не пізно, і спробувати вийти сухим з води?..

«Ще б трохи грошей, щоб «лимончик…» Та й більше половини радянською валютою… Макогон усе голову морочить з доларами. Вічно в нього відмовки… А може, становище не таке вже безвихідне? Може, Тетеря вигадав, не стріляв у ревізора?..»

— Цей пігмей не викинув пістолет? — різко спитав Чернушкін.

— При мені… Він передав через Шкарбуна.

— На Тетерю надії нема. А з ревізором треба кінчати…

— Тепер Сахно остерігається, — сказав Поніманський. — Ще, чого доброго, міліція взяла його під охорону.

— Може, і взяла… Дізнатись треба.

— Як дізнаєшся? — криво посміхнувся Поніманський.

— Це я беру на себе.

— Яким чином?

— Не твоє діло. Готуй гроші.

— Будь ласка… Ціна, сподіваюсь, божа?

— По-божому… по-божому… Ось так: п'ять тисяч.

— П'ять?! — охнув Поніманський.

— Вирішуйте. Я не нав'язуюсь. Адже сам просив.

— А менше?

— П'ять і ні копійки менше, — відрізав Чернушкін. — Нема чого торгуватись.

Поніманський підвівся і, потираючи перенісся, замислився. Чернушкін знову взявся за свої нігті.

— Ну, припустимо, Сергію Олександровичу, ми згодні… Щоправда, не знаю, як Гнат… Гадаю — вмовлю… Припустимо, ви дізналися, чи охороняє його міліція. А далі що?

— Я заманю ревізора в Ясне, на дачу до Шкарбуна, а там ви вже робіть з ним, що хочете.

— Тоді інше питання… А якщо він не поїде?

— Поїде. Мій клопіт.

— Коли ж це все буде?! Адже нас за горло хапають.

— Зможете протягти два-три дні? Влаштовує?