Читати книгу - "Останній рейс, Владлен Олексійович Суслов"

— Не більш.

— По руках?

— А може, на чотирьох зійдемось?

Терпець Чернушкіну увірвався.

— А я не рискую?! Гадаєш, так просто заманити Сахна? До твого відому, я його навіть в обличчя не знаю! Спускати не збираюсь. Згоден — клади гроші! Ні — до побачення!

— Щоб ні по-вашому, ні по-нашому, — примирливо сказав Поніманський, — щоб нікому не було кривдно, давайте так: зараз ми даємо половину, а повний розрахунок, коли… — він красномовно рубнув ребром долоні по столу.

— Не довіряєш?

— Чого… — затнувся Поніманський. — Адже мова йде не про п'ять копійок… Гроші немалі.

— Гаразд, — змилосердився Чернушкін. — Щоб надвечір було три тисячі. Решту потім. Останній раз питаю: домовились?

Поніманський на знак згоди хитнув головою.

… В цей час, коли відбувалася розмова між Поніманський і Чернушкіним, Альоша прокинувся. Ще злиплими від сну очима він глянув на годинник. Було двадцять хвилин на дев'яту. Він швидко одягнувся, вмився і вибіг на вулицю. Треба поспішати. Адже хлопці напевне зібрались і чекають на нього. За кілька хвилин він дістався трамваєм до пам'ятника Івану Франку.

Цього погожого сонячного ранку сквер був пустинний, лише садівник у білому фартусі поливав клумби і рівно підстрижені газони з шовковистою травою. Хлопців біля пам'ятника не було. «Спізнився, — журився Альоша. — Мабуть, не дочекались і розійшлися».

Вперше за час існування НПВБ він спізнився…

Несподівано почувся голос Володі Бабченка. Він сидів на лавці у затінку лип, і Альоша відразу не помітив його.

— Що з тобою? — здивувався Володя, пильно розглядаючи обличчя товариша. — На себе не схожий. Ти хворий? Очі запали і губи зовсім білі. А на щоці що? — помітив пластир.

Альоша запнувся. Розповісти, в яку халепу він потрапив учора вночі? Чи має він право ризикувати життям товаришів? Ні, він сам один спробує справитись.

— Впав… — відповів Альоша. — Пусте… Знаєш, — без усякого переходу почав він, — я вчора все думав, думав…

— Про що ж ти думав? — квапливо спитав Володя.

— Історія з монархістами — дурниці. І Матвійович у нас монархіст, і Поніманський…

— Зажди, зажди! — примружився Володя. — А таємні збори?

— Ну що з того? — втупився Альоша в носки сандалій. — Може, зібралися горілки випити? — І раптом голосно розсміявся. — Сьогодні проходжу повз відчинені двері Матвійовича і чую: тра-та-та…

— Невже радіопередавач? — весь подався вперед Володя, і очі в нього загорілись.

— Зайшов, а Матвійович строчить на звичайнісінькій швейній машині… Ось тобі і монархісти! Ось тобі і радіопередавач.

Побачивши розчарування на Володиному обличчі, Альоша почервонів за свою брехню і насилу поборов у собі бажання розповісти всю правду.

— От іще, згадав! — враз зрадів Володя. — Ти мені просто голову задурив. Вчора, коли ви з Дімою пішли, я своїми вухами чув, як Макогон сказав Поніманському: «На випадок чого ні ти, ні я один одного не знаємо… Зарубай собі на носі: кожний відповідає за себе». А потім про щось пошепотіли і відразу розійшлись.

— Поніманський куди пішов? — мимоволі вихопилось в Альоші.

— Додому, — відмахнувся Володя і вів далі: — Ця розмова теж, по-твоєму, нічого не значить?.. Ех, коли б ми могли цілу добу стежити, вже давно б викрили їх. Та якби… — він урвав сам себе. На доріжці показався Діма.

— Ху-у… — важко відхекувався він. — Цілу дорогу біг. Поспішав, поспішав і все одно спізнився… Ну й новини в мене!

Кульбич виїхав на залізничну станцію з'ясувати, чи бачив хто з провідників Тетерю. Андрій Остапович вирішив сам допитати дружину Тетері. Відповідаючи на запитання, вона розповіла, що чоловік, чого тепер таїти, займався якимись темними справами, але якими конкретно, вона уявлення не має — він з нею секретами не ділився. У неї і в чоловіка немає ні родичів, ні близьких друзів. Вони ні до кого не ходили і до них ніхто. Але останнього півроку до них учащав один чоловік.

Звати його Михайлом Семеновичем. Смаглявий… чепуристий такий… з вусиками… начебто начальник з фабрики.

— Чого він приходив? — спитав Луговий.

— Не знаю… Коли він приходив, мене Петя випроваджав. Щоправда, у неділю підслухала. Нічого особливого… якогось Опанаса згадували… Про листа… про Баку говорили…

Луговий поклав на стіл три фотокартки. Серед них була фотографія Поніманського, взята з його особової справи.

— Еге ж, еге ж, оцей бував, — ткнула вона пальцем у фотографію Поніманського. — Він самий, Михайло Семенович.

Тетериху відвели в камеру.

Андрій Остапович запалив. Знову Поніманський. Які ж стосунки між ним і Тетерею? Звичайна дружба чи щось інше? Судячи із слів Кульбича, люди вони різного кругозору, інтересів… А якщо їхній зв'язок має злочинний характер?.. Простіше довідатися у самого Поніманського… Але про виклик Поніманського нема чого й думати до закінчення ревізії…»

Луговий підсунув томик Блока і, подовгу зупиняючись на кожній сторінці, заглибився у вивчення записів Тетері…

Нечутно відчинилися двері.

— Доброго здоров'я, товаришу полковник! — усміхаючись, привітався Єлізаров.

Луговий відклав книжку і підвівся назустріч комісарові.

— Добрий день, Кириле Романовичу.

— Щойно з міськкому партії. Питають, коли ми закінчимо розслідування. Пообіцяв до першого серпня. Як гадаєш, товаришу полковник, управимося вчасно?

— Але чого ви вдруге називаєте мене полковником?

— Вчора підписано постанову Ради Міністрів республіки про присвоєння тобі звання полковника міліції. Від щирого серця поздоровляю. — Він міцно потис руку Луговому. — Мені сказали, що ти шукав мене?