Читати книгу - "Концентраційні табори в Совєтському Союзі, Андрій Микулін"

З хвилиною приходу цих українців в караґандинський табір, в ньому панувала банда кримінальників. Вона стояла в порозумінні з адміністрацією, яка з допомогою «уголовних» не тільки «підтримувала» дисципліну, але систематично тортурувала і обкрадала в'язнів. Між українцями та кримінальними злочинцями відразу ж дійшло до конфлікту та кривавого зудару. Зудар закінчився справжнім повстанням, у висліді якого диктатура злочинців була цілковито зламана. Після повстання адміністрація, борючись з українськими впливами, що взяли тепер верх, розкинула їх по різних таборах інших областей СССР. Чоловіків заслано до Воркути та в Норильськ, пізніше в Тайшет. Вони були самі тим «дріжджам», на якому зросли страйки та повстання по інших таборах.

Розсліди свідчень очевидців роз'яснюють той факт, що рядовий в'язень в таборі не міг брати участи в рішеннях страйкового комітету і навіть не мав можливости з'ясувати собі організацію цієї акції. Все, що він міг зробити, — це підчинитися наказам організаторів, особи яких у більшості були йому невідомі.

Американець Джон Нобель, який в січні 1955 р. повернувся до США з Воркути, де брав участь у страйку на шахті ч. 3, був переконаний, що страйком у тому таборі керував немов би Гуревич, колишній аташе совєтського посольства в Парижі. («Нью-Йорк Таймс» з квітня 1955 р.). Тим часом Гуревич, перебуваючи в таборах, давно вже був відомий підпільній організації, як небезпечний сексот. Коли вибухло повстання, його приперли до стіни і поставили перед вибором: або передавати домагання в'язнів адміністрації табору, взявши на себе все ризико, або смерть на місці. Гуревич вибрав життя і, виповнивши з огірченням свою місію, щез без усякого сліду.

Великі страйки також переконливо доводять, що політичним в'язням вдалося перетягти на свій бік і охорону. Коли старшина в таборі ч. 3 на Воркуті дав наказ відкрити вогонь по в'язнях, його наказ виконав тільки один вояк. Ще більш характеристичним є той факт, що під час повстання засланців на Інті літом 1954 р. варта перейшла на їхній бік.

Спротив у таборах показав одну з головних слабих сторінок совєтської концетраційної системи, що гноблення в'язнів служить також і засобом гноблення цілого підсовєтського народу. Ця слаба сторінка найбільше характеризується таким епізодом, що його оповів один німецький поворотець з Норильську: Ніччю 1955 року в'язні почули постріли. Наступного дня вони довідались, що один з вартових на вежі застрілився. В'язні знайшли записку, скинену вояком перед самогубством до табору. Він писав, що не може далі вартувати в'язнів, знаючи що його батько також засланий до табору. Були також випадки, коли вартові знаходили серед в'язнів своїх родичів.

До того часу, поки політичні в'язні не взялися за систематичний організований натиск на владу, незадоволення виявлялися лише індивідуальними висловами розпуки і політичних наслідків це не мало.

Після страйкових досвідів 1953 р., підпільні організації концтаборів прийшли до переконання, що страйки треба використовувати як засіб боротьби проти влади та домагатися від неї полегшення режиму. Страйки та повстання переконали також, що під організованим тиском в'язнів, коли нею керує міцна й ідейно озброєна підпільна організація, совєти змушені в своїй практиці хоч і не багато, але все ж поступатися перед невільниками та послаблювати режим табору. Отже, поступок режиму недооцінювати не треба, навіть якщо ці поступки не могли радикально змінити положення в'язнів. Жвава переписка, за якою таборові цензори не могли докладно стежить. відвідини в'язнів рідними, дають кожному заарештованому можливість уявити докладний образ політичного, соціяльного та економічного гноблення поза таборами — «на волі». Він міг довідатися про положення працюючих мас, а деякі батьки навіть просили у в'язнів допомоги. За свідченням поворогця Гельмута Розено, один в'язень естонець одержав від своє жінки листа, в якому вона з радістю повідомляє, що, заробивши 900 трудоднів у рік, працюючи денно по 15–16 годин у колгоспі, щоб у три рази перевиконати норму, вона має тепер можливість його відвідати. Коли один в'язень з Воркутської лікарні написав своїй дружині, що він сподівається дотермінно звільнитися, вона відповіла, що йому було б краще залишитися в таборі, бо тому, що він хворий, вона не має можливості його утримати.

Німецький поворотець з концтаборів Казахстану Ф. В. оповідає про сорокденний страйк у спеціяльному режимному таборі ч. 392 та ч. 3 у Кінґірі (500 км від Караґанди в центральній Азії), що відбувся в травні 1954 року:

«Те, що у Воркуті 1953 року було тільки повним розмаху початком, у 1954 році підпільним проводом використано з найбільшою тактичною мудрістю, відвагою та впертістю в пізніших страйках і повстаннях в'язнів. В'язні на Воркуті, фактично страйкували, але в'язні у Кінгірі організували вже повстання. На Воркуті тільки говорено про зброю — у Кінгірі її зроблено, хоч примітивно. На Воркуті в'язні тільки слухали закордонних радіопередач — у Кінгірі в'язні самі побудували радіоапарат і намагалися передавати за кордон на коротких хвилях. Але Кінгір, порівняно до Воркути, виявляє ще й інші речі: страйк на Воркуті зміг розпочатися через деяке послаблення режиму після смерти Сталіна і через замішання МВД у зв'язку з арештом Берії, але прийшов час і треба було сподіватися, що Москва опанувала початкове замішання та що емведівський апарат і далі працює справно. Однак, повстання в Кінгірі доводить, що замішання в рядах МВД не зникло, а навпаки — збільшилося.»

Згідно з свідченнями німецьких поворотців, концентраційний табір у Кінгірі був обведений високим муром. Подібний мур розділяв також і територію табору на три частини. Бараки, в яких мешкали в'язні, теж були кам'яні, в таборі знаходились члени різних повстанських груп поневолених Москвою неросійських народів, бо до нього засилалися спеціяльно небезпечні для совєтського режиму. Навіть серед в'язнів таборова влада вишукувала спеціяльно небезпечних, щоб їх ізолювати. При цьому вона послуговувалася своїми донощиками. Але українці, які творили 60 % усіх в'язнів, зорганізували спеціяльну оборону перед тими сексотами. Протягом одного року вони забили майже 100 донощиків. Коли у лютому ухвалено закон, який карав смертю за таборове вбивство, таборова влада розпочала процес проти українців за їхню протишпигунську оборону. Але цей закон появився вже тоді, коли всі донощики були знищені. Тоді таборове начальство вжило провокацій. Ці провокації і стали зав'язком перших страйків. В половині