BooksUkraine.com » Класика » Земля, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Земля, Ольга Кобилянська"

181
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Земля" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: Класика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 57 58 59 ... 98
Перейти на сторінку:
[100] все цілу­ва­ло свя­ту зем­лю, все мо­ли­ло­ся й при­но­си­ло да­ри… Гур­том із ни­ми мо­ли­ла­ся й во­на… І Ан­на хо­ди­ла з нею. Як смерть бліда увійшла до церк­ви. Не ска­за­ла ні сло­веч­ка. Відтак ки­ну­ла­ся на зем­лю… та ле­жа­ла май­же з го­ди­ну, мо­ли­ла­ся і би­ла пок­ло­ни, не­на­че ма­ла на­завсіди зі світом розп­ро­ща­ти­ся.

Тоді во­на лю­бу­ва­ла­ся нею і ду­ма­ла: «Ади, яка по­бож­на, як мо­литься»,- але потім усе вий­шло на­верх. По­ка­за­ло­ся, чо­му в неї бу­ло та­ке не­чис­те сумління. Всі дізна­ли­ся. Ціле се­ло зна­ло…


Анна ма­ла ста­ти матір'ю. Як? Що? Ніхто нічо­го не знав. Во­на до нічо­го не хотіла приз­на­ти­ся. Скільки й до­пи­ту­ва­но в неї, скільки на­мов­лю­ва­но, гро­же­но - все на­дар­мо. Мов­ча­ла, як камінь.


І вга­да­ти бу­ло годі.


Вона ніко­ли з хлоп­ця­ми не то­ва­ри­шу­ва­ла, а на танці май­же ніко­ли не за­хо­ди­ла. Бу­ла ти­ха й працьови­та, дер­жа­ла­ся від усіх зда­ле­ку, а не­щас­тя спи­ни­ло­ся біля неї… Се був не­доб­рий з ро­ду, що пхнув її в та­ку тяж­ку го­ди­ну, але й во­на не бу­ла доб­ра.


Так їй то­го тре­ба бу­ло… І во­на справді пірну­ла в тяж­ке го­ре. У па­нот­ця ви­мов­ле­но їй служ­бу, а до­до­му не сміла по­ка­зу­ва­ти­ся. Там її до крові зби­то, ко­ли не мог­ла вже за­таїти не­щас­тя. А ко­ли про­си­ла­ся, аби ма­ти ли­ши­ла її при собі, то ви­ки­ну­ли з ха­ти. Навіть ре­чей, що їх ма­ла до­ма і яких відтак до­ма­га­ла­ся, не да­ли їй, а спер­ли її гру­би­ми сло­ва­ми.


І не дос­та на тім. Скільки разів зди­ба­ли її брат або ма­ти, стільки разів діста­ва­ла від них по­лич­ни­ка.


- Чи на оце я те­бе ви­го­ду­ва­ла? - кри­ча­ла ста­ра на ціле гор­ло, хоч би й се­ред до­ро­ги, а брат, був­ший дра­гун, ли­ше за­тис­кав зу­би і мовч­ки бив у ли­це.- Оце маєш за го­нор, що мені ти спра­ви­ла,- си­чав,- за го­нор!


Найгірше гніва­ло їх, що не хотіла приз­на­ти­ся, хто мав бу­ти батьком ди­ти­ни. Бриз­ка­ли най­грубіши­ми сло­ва­ми в ли­це, підсу­ва­ли най­брудніші вчин­ки.


Ходила бліда, зі змарніли­ми що­ка­ми і з очи­ма, як го­лод­на со­ба­ка! - як при­повіда­ла Домніка. А що три­ма­ла­ся завсіди зда­ле­ка від усіх, як убо­га дівчи­на, не зно­си­ла­ся ближ­че ні з дівча­та­ми, ні з інши­ми газ­ди­ня­ми, то не ма­ла між жінка­ми май­же жод­ної для се­бе при­хильної душі, що бу­ла б зас­ту­пи­ла­ся за неї в її горі.


Лише од­на бу­ла їй при­хильніша, як усі інші. Се бу­ла Докія. Во­на прий­ня­ла її до се­бе за щас­тя і за здо­ров'я, за по­ма­ну своєї доньки, що пла­ка­ла за ма­мою май­же не щод­ня, відко­ли опус­ти­ла її ха­ту і ста­ла під роз­ка­зи свек­ру­хи й чо­ловіка, яко­го, щоп­рав­да, не ду­же й лю­би­ла… Докія, от­же, заб­ра­ла її до се­бе і обіця­ла не по­ки­да­ти в тяжкій го­дині.


Василь за­пи­вав­ся те­пер, як і пер­ше. Пет­ро хо­див на ро­бо­ту, і йо­го тиж­ня­ми не бу­ло до­ма, а во­на га­ру­ва­ла са­ма всім до­ма. До то­го, ос­лаб­ла ще більше від ча­су, як донька пішла від неї; і во­на не мог­ла завсіди удер­жа­ти всього са­ма своїми ру­ка­ми в відповіднім ладі. То­му, з ог­ля­ду на свою неміч, на доньку і з са­мо­го ми­ло­сер­дя над не­щас­тям мо­ло­дої дівчи­ни, му­сив най­ти­ся і для неї ку­ти­чок у її хаті і най­шов­ся-та­ки.


Вона од­на зна­ла про тай­ну дівчи­ни. Дівчи­на приз­на­лась їй, але бла­га­ла май­же на колінах, аби во­на не зра­ди­ла її. Пе­ред ніким, ніким. Ми­хай­ло сам усе ска­же. Прий­де час, і він сам ска­же. Так ура­ди­ли…


- Як хо­чеш, доньцю,- відповіла жінка,- але чи се тобі на доб­ре вий­де?


- Добре, доб­ре,- впев­ня­ла дівчи­на.


- Ну, мо­же, й твоя прав­да! - ска­за­ла пов­на за­ду­ми і по­ва­ги Докія.- Що твоє має бу­ти, то­го не візьме тобі ніхто, чи бу­де хто про се зна­ти, чи ні. То вже прав­да. Ми з Івонікою за­ду­му­ва­ли звінча­ти Ми­хай­ла з Па­ра­син­кою; по­ля наші спо­юва­ли­ся ра­зом, не­на­чеб зем­ля са­ма ба­жа­ла то­го, та й ади, що з то­го? Ста­рий хотів. Марійка хотіла, я хотіла, мо­лоді бу­ли б хотіли, але бог не хотів. Усе бу­де так, як що має бу­ти.


В душі ду­ма­ла ще інак­ше. Ма­ла те свя­те пе­ре­ко­нан­ня, що старі Ми­хай­лові ніко­ли не прий­муть та­кої бідної невістки, як оця не­щас­на дівчи­на, їм ніко­ли не при­па­да­ла інша до впо­до­би, крім Па­ра­син­ки, а хоч би на­ос­тан­ку ста­рий Івоніка прис­тав на та­кий вибір си­на - він був чо­ловік доб­рий і щи­рий, як ка­ва­лок хліба,- то за­те Марія не по­пус­тить від сво­го ні за що на світі.


Вона не­на­че чу­ла, як ста­ра нарікає: «На моїй гірко за­роб­леній землі маю жеб­рацькі діти го­ду­ва­ти? Що во­на має? От то­ту дран­ку, що її пок­ри­ває? Мій син потрібуе ґаздині й потрібує землі!»


Але во­на не зрад­жу­ва­ла дівчині нічо­го зі своїх ду­мок, не хотіла вби­ва­ти її надії. Її по­ло­жен­ня бу­ло й без то­го гірке, невідрад­не.


Так за­жи­ла Ан­на в Докії, пра­цю­ючи і хо­ва­ючи­ся пе­ред людськи­ми очи­ма. Чис­ли­ла дні до по­во­ро­ту Ми­хай­ла, а з тим і дні злиднів і го­ря. За­раз по ма­нев­рах мав Ми­хай­ло вер­ну­ти­ся до­до­му і тут ос­та­ти­ся два або, мо­же, й три місяці. На свя­то­го Ми­хай­ла мав го­во­ри­ти з та­том і ма­мою.


При війську ка­зав йо­му один мо­ло­дий дя­чок, що йо­го пат­рон, свя­тий Ми­хай­ло, се ду­же мо­гу­чий і важ­ний свя­тий і що ду­же доб­ре всякі важні спра­ви роз­по­чи­на­ти або кінча­ти в день свя­то­го пат­ро­на.


Оцей ве­ли­кий день при­па­дав на двад­цять пер­шо­го. Са­ме те­пер бу­ло по­се­ре­дині серп­ня. До при­хо­ду Ми­хай­ло­во­го бу­ло ще доб­рих чо­ти­ри чи шість неділь. Од­на­че час ско­ро збігав. Збіжжя зво­зи­ло­ся з по­ля, тут і там ко­си­ло­ся ще де­що - і пра­ця не ус­та­ва­ла.


Її го­лов­на пра­ця бу­ла: но­си­ти робітни­кам харч у по­ле, дог­ля­да­ти то­вар­ний на стер­нях, поїти її і ши­ти. Во­на ши­ла гар­но і ско­ро (се му­си­ла їй са­ма за­висть приз­на­ти), і зав­дя­ки про­текції Докії діста­ва­ла від де­яких ґаздинь ро­бо­ту, і кап­нув за те десь-не-десь дрібний гріш у ру­ку.


Одного ра­зу пе­ре­сид­жу­ва­ла Ан­на знов із то­ва­ром у полі й ши­ла. Сиділа під яко­юсь самітною де­ре­ви­ною, під де­ре­ви­ною, що її ко­лись на знак межі за­са­див хтось он тут, і ши­ла якусь чу­жу му­жеську со­роч­ку. Її ус­та скла­ли­ся ми­мо­волі до су­му, а на лиці ма­лю­ва­ла­ся тур­бо­та. Пе­ре­жи­ва­ла дійсно гіркі дні. Вчо­ра пе­ре­ка­зу­ва­ла їй ма­ма че­рез ста­ро­го Пет­ра, аби забігла до­до­му, бо має їй щось важ­но­го пе­ре­ка­за­ти. А во­на зна­ла, чо­го ма­ма від неї хо­че і що її там жде, ко­ли піде.


Не хотіла йти. Ма­ма бу­де до­ма­га­ти­ся гро­шей, а ко­ли во­на не дасть, наб'є і на­же­не.


«Як знаєш для

1 ... 57 58 59 ... 98
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Земля, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Земля, Ольга Кобилянська"