Читати книгу - "Принцеса для демона, Стефанія Лін"

– Таким собі? – Перепитує вкрадливо.

– Так. – Очки опускаю додолу, віями кліпаю, ручки стискаю у кулаки, вся така  прямо ніжна і вередлива.

– Тобто ти не задоволена? – Тон тепер взагалі схожий на смертельний вирок. Може навмисно ляпнула? Хоча ні, нехай знає!

– Ну не те щоб, але-е-е-е…. – протягую, натякаючи, що конкретно відповіді не отримає.

– Ліліано, я не люблю цього е-е-е-е-е, тож відповідай чітко та зрозуміло! – Різко каже. Ага, отже образливо так, чути таке. Думав я тут що легенди буду складати після смерті про його сексуальну харизму? Не дочекається!

– Знаєте, щось погано мені….– якби могла зробити обличчя білим, зробила б, а так доводиться спертись на повозку й опустити голову.

Тільки цей черствий гад не збирається бігти на допомогу смертниці. Ні, бачу з-під напівзаплющених очей, як сканує мене поглядом, а потім буркнувши щось під носа відходить за повозку. Ну й козел!

Прямо козлище!

Доводиться ще трішки постояти так, наче дійсно збираюсь лапки відкинути, а потім сповзти на землю. Встигаю подумки вилаятись на все на світі, проклясти вічно брудний одяг, відсутність ванної й взагалі майбутню смерть. Та довго займатись внутрішніми стражданнями не доводиться. Сеер знову з'являється поруч зі мною, так і не відв'язує від повозки, пхає до рук шматок хлібу з сиром, й наказує воїнами починати шлях.

Потрібно казати яке здивування відбивається на моєму обличчі, коли розумію, що я мушу прив'язана йти за повозкою? Думаю ні.

– Не зрозуміла….– розгублено кажу до свого ката, – відв'яжи мене!

– Ні, Лель, не заслуговуєш ти на таку довіру.

– Тобто? Відв'яжи! Я в туалет хочу! І як мені їсти й бігти за цим коритом?!

– Ніжками, моя люба принцесо, ніжками. – Насміхається наді мною, глузує.

– Та ти знущаєшся! Ти взагалі нормальний?

– Я? Так, Ліліано, я нормальний!

– Ааааа, – з розумінням протягую, – караєш мене за мої слова. Що, образився, що до бога сексу тобі ще повзти і повзти?

Як не дивно Сеер йде поруч зі мною, поки я мілкими кроками прямую за повозкою. Добре, хоч ті воїни попереду нас. І корито їде не швидко.

– Ще трішки поговориш, і твій гострий язичок зрозуміє, хто бог сексу, зрозуміла? – Каже спокійно, але клянусь, образу все одно чути у тоні. Нехай вона прикрита насмішкою, уїдливістю, але таке важко приховати. Ну звісно, зачепила найголовніше чим хизуються чоловіки.

– І як же він зрозуміє? – Відкушую бутерброд, варіантів інших то все одно нема, й продовжую йти за повозкою. – Змусиш встати перед тобою на коліна? Чи поцілуєш? А може…

– Перебір, Ліліано. Не перевіряй на скільки ще вистачить мого терпіння. – Шепоче на вухо, й відкусивши мій, мій бутерброд, обганяє, сідає на коня, майже не єдиного із тих, хто залишився, якщо не рахувати тих, що везуть повозку й скаче вперед.

– Козел!

Якщо вірити відчуттям проходить приблизно пів дня. Пейзажі перед очима не змінюються. Мертва земля, сухі дерева з кривими гілками, сіре небо, і тиша. Іноді над головами пролітають птахи співаючи пронизливі пісні таким голосом, що вуха в'януть. Я все так же плентаюсь за повозкою. Але з кожним кроком все більше хочеться вбивати. Сеера. Його особливо. Навмисно ж залишив йти пішки, у якості помсти за мої образливі слова. Провчити вирішив? Що ж, натяк я зрозуміла. Та це не означає, що буду просити вибачення. Не дочекається!

Нарешті ми зупиняємось на кільки хвилин, мені дозволяються зробити всі свої справи за повозкою, пхають до рук бутерброд і воду, і як тільки їжа зникає у роті, знову відправляємось у дорогу. Демоняка в цей момент не приїхав до мене, а взагалі злетів у небо, політав, позмагався з птахами у швидкості й знову приземлився до нас, смертних.

 Мене, що зрозуміло, так і не відв'язали, тож так і плентаюсь позаду. Але ненависть проходить, на зміну їй приходить стомлення і бажання впасти обличчям у землю. Ну не звикла я стільки ходити. Тож коли сутінки змінюють сірий день сили зовсім покидають мене. Та й де їм взятись, два бутерброди не дуже можуть подарувати енергію. Тут потрібно рятуватись гарячим бульйоном, м'ясом, картопелькою.
Побурчавши собі під ніс, яка я нещасна сирота, одна на весь смердючий Всесвіт, який явно мене ненавидить, проклявши кілька разів Сеера відчуваю, що все, баста, прийшов той момент коли ноги не тримають. Падаю на коліна. Через мотузку виходить, що вже лежу на животі, яким і їду землею, а руки все більше відтягує. Хочеться крикнути Сееру, щоб йшов та рятував мене, наречену-принцесу, але вперта гордість не дає голосу вирватись на свободу. Тому деякий час через впертість відтягую руки відчуваючи, що ось-ось відірву їх взагалі.

Але Демоняка не ідіот, як би я там не хотіла думати, він швидко реагує: мить після думок, що так і трупом привезуть до жерців, як мене відв'язують від повозки й садять на коня. Полегшення розтікається тілом, тож дозволяю спертись на груди демона й заплющити очі.

Все, що мені потрібно тепер, знайти та дістати мішечок Ірми. А далі вона допоможе втекти.

Ще кілька годин до повного настання темряви ми їдемо на конику. Коли ніч повністю вступає у свої права, тільки тоді зупиняємось. Доводиться вдавати, що відчіплятись від тіла демона я не можу, адже все ще відпочиваю, сплю і взагалі заслуговую на когось м'якого під щокою, тож Імператор наказує розвести багаття, приготувати вечерю, а сам так і залишається в сідлі. Його руки кільцем огортають мене, дарують тепло і затишок. Та я ні на секунду не забуваю, що маю зробити. Ірма чекає свободи, і я теж. Ми допоможемо одна одній й розійдемось у різні сторони світу.