Читати книгу - "Чорний хліб"

Лилєкей тоді тільки перевели до «двійки», вона мовчала й вивчала навколишнє середовище. Лєра керувала другим загоном, але тихо, через голову бригадирки — в червоній зоні воровайки ходили під прицілом. І доцарювалася до того, що стали її охоронці брати з собою в баню для персо­налу, що притулилася до художньої майстерні.

Вночі, коли начальство відсутнє, а черговий спить, вони відчиняли баню й гуляли там, обираючи собі на розвагу молодих зечок. Тим — зайва пайка й робота на кухні, тобі — все й одразу. Тільки от однієї ночі вони звідти не вийшли — чиясь добра рука підперла двері ломом.

Хтось казав, що в піч додали вугілля, інші божилися, що там було зачинено заслінку й два попки з Лєрою просто вчаділи. Правди вже не дізнатися, але справа була гучна — начальника й двох заступників зняли з роботи, медичку взагалі заарештували, бо баня числилася за санчастиною. Баню закрили, на зону зайшла нова мітла — прислали іншого ­хазяїна, а Куклачову з Шумським підняли з вертухаїв до заступників. Десь із місяць вся зона раком стояла, та потім потрохи все затихло.

Коли суботами Анжеліка топила їм на двох, Лилєкей ту історію згадала. Та відразу ж і забула, щоби тепер знов повернутися до неї. Вони ж хотіли баню й постійно питали про басейн — широкий кам’яний колодязь, до якого набирали воду з поливного шланга. І вони питимуть. Тож чому б цим злидням не вчадіти собі тихо й дати в такий спосіб усім спокій? А приїде той лисий покупець… Що ж, доведеться йому знову щось прищемити, тільки вже сильніше. Та й то — хто б на його місці хотів купити маєток, у якому всі гинуть?

Вона розуміла, що ризик є, не треба сидіти в тюрмі, щоби допетрати — в такому випадку буде слідство й нею зацікавляться. Навіть якщо вона заховає паспорт і твердитиме, що звати її Гюльчатай, нормальний слідчий почне проби­вати по базі. А хороший слідчий може й піти далі. Так, країни інші, але хто їх зна тих мусорів — раптом докопаються через відбитки пальців чи фото до справи подвійної вбивці Сатарової Лілії Іванівни?

Лишалося сподіватися, що хороших слідчих тримають десь далеко, у великих містах, де вони шукають справжніх злочинців. Тому ризик був, але він завжди є: вдома можна було нарватися на ведмедя, тут — зірватися з обриву, наприклад. Ось він — за два кроки.

Тому на виході з найкращого у світі туалету Лилєкей вже не вагалася. Зайшла на кухню, дорізала їм редиски з солодкою цибулею, яку вона раніше ніколи не бачила. Поклала на тацю й пішла до тераси, де спитала в Андрія про баню. І вони схопили приманку, звичайно, — чоловіки завжди однакові. І якщо ти вже їх знаєш, упоратися з ними достатньо просто.

Анжеліка, звичайно, була проти. Вона сказала розпоряднику, що краще б він у себе вдома парився з тещею, той у відповідь наголосив, що це Андрій наказав, схопив у холодильнику ще пляшку й пішов, радісний, як біч у день закриття сезону.

— Понапивалися, свині, — гиркнула карлиця, — одна баня їм на умі. Ти, кстаті, вже свиням давала?

— Да.

— А вбирала там?

— Ні ще.

— Добре. Піди тоді, пусти їм воду набиратися й піч розтопи. Потім за всіма свинями разом ввечері й приберем.

Лилєкей посміхнулася й погладила маленьку по плечу — не боїсь, Анжела, твоя подруга про все подбає. Вона пішла до городу, притягнула звідти шланг і пустила воду в басейн. Зайшла до бані й подивилася на неї вже новим оком. Отже, так — вугілля в них не було, лишень дрова. Набрала товс­тих поліняк, запхала в піч, підпалила й прослідкувала, аби зайнялися. Обрала міцну дровиняку, спробувала нею підперти двері — ніби стоїть, щілина в підлозі тримає. З усіх сил смикнула на себе — не рухається. Вже краще.

Широка заслінка стирчала з цегляної труби над піччю. Тут як у яранзі — небезпечно, коли дрова перегорять, вугіл­ля відчервоніє й стане трохи синім. Тоді слід перекрити її повністю — дим набереться й піде до парної. Шкода, нема коли перевірити, треба було вчора про це подумати, ох, треба!

Якщо зробити все як слід, то обидва боржники вчадіють. Зненацька. Випадково. П’яні. Або просто спечуться там. Краще б, звичайно, перше, але й друге непогано. Тож готуйтеся, хлопчики, їжте, пийте, набувайтеся. Вам… Вона різко зупинилася — а якщо Андрій піде з ними?

Лилєкей вдавила нігті в долоні — що ж ти, стара дура, не подумала про хлопчика, якого так хочеш захистити від південних вовків, які зазіхають на його дім?! Лилєкей побігла до кухні — там сиділа сумна Анжеліка й курила, дивлячись у підлогу, а в очах стояли сльози.

— Шо такоє? — остаточно перелякалася подруга й бухнулася перед тією на коліна, аби зазирнути завгоспці в очі. — Шо опять?

— Всьо, Гюля, — сказала Анжеліка й перевела погляд на мийку — не хотіла навіть в очі дивитися, — я пішла тарілки забирать, а Ігор каже, шо вони по руках вдарили, шо лисий той дає в два рази більше. Малий погодився, бляха…

— Продать?

— Да. Каже, падло, що вони вже домовилися, що нам з тобою треба збиратися на переїзд на Миколаєв. Який, нахєр, Миколаєв, я тут хочу! Дід все це будував, батько теж, а цей…

— А де він?

— Та на село пішов, у Свєтки прощенія просіть. Вона воротами гупнула й правильно зробила!

— Так він в баню не піде? — спитала Лилєкей про головне й отримала маленьким кулаком в око. Від несподіванки вона завалилася на бік, а карлиця зіскочила зі свого дитячого табурета й закричала:

— Яка, блядь, баня? Ти здуріла? Тут весь хутор по піздє пішов, а ти про баню?!

Лилєкей була б рада сказати, що ніякого Ніколая не буде, та не можна було… Потім, якщо все вийде, Анжеліка й сама все зрозуміє. Потім… Головне зараз, що Андрій до бані не потрапить. Анжеліка розвернулася й пішла до себе, а Лилєкей доповзла до стола й підвелася, чіпляючись за його ніжки. По дорозі зняла з вхідного главня свого ножа, якого поклала туди, щойно приїхали гості, і пішла до них — спитати, чи не треба чогось іще, та повідомити про те, що баню вже запущено, незабаром можна буде йти.

Ігор сидів сам — пив, курив і посміхався, а Сергій ходив біля машини й гучно кричав у слухавку, що буде тільки за­втра й що він когось попереджав. Розпорядник вже так розслабився, що наказав зробити в баню багато чаю, знайти їм кілька рушників з простирадлами і все нести туди. Нічого-нічого, ти сьогодні нап’єшся чаю на повну, пихате падло.

Час іще був — вона взяла люльку й пішла до обриву, не хотіла курити на лавці поруч з ними, а в малій хаті Анжеліка — ще знову почне свої сльози ганяти по колу. Вона сиділа, дивилася на ріку й курила, спершись на стіну свинарника — було чути, як там вовтузяться свині, це якось заспокоювало.

Сонце опустилося за хату, налетів вітер, і їй раптом стало холодно — закуталася в кофту й подумала про те, що навіть тут літо може обдурити того, хто на нього занадто вже сподівається.

Доля чомусь