Читати книгу - "Містична річка"

— Анітрохи не схоже, — відповів Шон.

— Анітрохи не схоже, — сказав Вайті Романові.

Роман стенув плечима.

— Я кажу вам те, що мені відомо. Ото й усе.

— Дуже добре. — Вайті протягом якогось часу щось заносив у свій записник. — Романе, куди ти подався минулої ночі, після того як покинув «Останню краплю»?

— Ми були на вечірці в одного з моїх друзів, у лофті в центрі міста.

— О, була, либонь, шикарна вечірка, — сказав Вайті. — Мені завжди хотілось побувати на одній з них. Дизайнери, наркотики, моделі, безліч білих молодиків, які слухають реп і розповідають, у якому цікавому середовищі вони існують. Але кого ти маєш на увазі під «ми», Романе? Себе та Аллі Мак-Біла?

— Себе й Мікаелу, — відказав Роман. — Мікаелу Дейвенпорт, якщо ви досі записуєте.

— Так, я записую, — мовив Вайті. — Це твоє справжнє прізвище, крихітко?

— Про що ви?

— Тебе справді звуть Мікаелою Дейвенпорт?

— Так. — Очі моделі вибалушилися трохи більше. — А в чому річ?

— Твоя мати надивилася безліч мильних опер, перш ніж ти народилася.

— Романе, — жалібно промовила Мікаела.

Роман підняв руку й подивився на Вайті.

— Я ж просив вас, щоб наша розмова торкалася тільки мене!

— О, ти образився, Романе? Удаєш із себе крутого хлопця й цим хочеш мене взяти? Така твоя думка? Але май на увазі, що ми можемо забрати тебе й повезти до відділка, де ти просидиш доти, доки проясниться твоє алібі. Ти маєш якісь плани на завтра?

Роман відступив на позиції, куди, як бачив Шон, відступали всі кримінальні злочинці, коли коп на них натискав, — замикалися в собі так глибоко, що майже переставали дихати, а їхні очі дивилися на вас, темні, незацікавлені й звужені.

— Я й не думав, сержанте, ображатися на вас, — проказав Роман безвиразним голосом. — Я з радістю назву вам ім’я кожного, хто бачив мене на тій вечірці. І я переконаний, що бармен «Останньої краплі» Тодд Лейн підтвердить, що я покинув бар не раніше, як о другій годині ночі.

— Тепер ти молодець, — сказав Вайті. — А що ти скажеш про свого приятеля Боббі? Де ми зможемо його знайти?

Роман дозволив собі широко всміхнутися.

— Вам сподобається моя інформація.

— А що ти мені скажеш, Романе?

— Якщо ви підозрюєте Боббі, що це він убив Кетрін Маркус, то вам не може не сподобатися те, що я зараз скажу. Ох Боббі, Боббі, — зітхнув Роман і підморгнув своїй подрузі, перш ніж обернувся до Шона й Вайті. — Боббі замели ще в п’ятницю за керування автомобілем під мухою. — Роман ковтнув іще своєї кави з молоком. — Він сидів у в’язниці протягом усього вік-енду, сержанте. — І, повівши своїм пальцем між двома поліціянтами, запитав: — А ви, хлопці, не повідомляєте один одного про такі речі?

Шон неймовірно стомився протягом цього дня, усі кістки йому боліли, коли полісмени повідомили по радіо, що Бренден Гарріс повернувся додому разом зі своєю матір’ю Естер. Слава Богу, подумав Шон, що більше таких помешкань тепер не будують. Воно більше було схоже на картину з шоу на колишньому телебаченні — «Медовий місяць» або щось подібне, — і здавалося, його по-справжньому можна оцінити лише в чорно-білому кольорі на екрані на тринадцять дюймів, що бризкав електрикою та каламутним зображенням із перешкодами. Це був дім, побудований біля залізниці. Квартира була на один бік із входом посередині, отож зі сходів ви потрапляли прямо до вітальні. За вітальнею з правого боку була невеличка їдальня, що нею Естер Гарріс користувалася як своєю спальнею, зберігаючи свої щітки, гребінці та пудру різного ґатунку в коморі, готовій от-от розвалитися. За коморою була спальня, яку Бренден ділив зі своїм меншим братом Реймондом.

Ліворуч від вітальні короткий коридорчик вів до закапелка кухні, куди світло проникало щонайдовше протягом сорока п’ятьох хвилин пізнього дня. Кухня була обклеєна зеленими засмальцьованими та злинялими шпалерами, й Шон, Вайті, Бренден та Естер сиділи за маленьким розламаним столом на металевих ніжках, у якому бракувало шурупів. Стіл застеляв жовто-зелений квітчастий папір, що позадирався на кутках і був замацаний пальцями посередині.

Естер мала вигляд жінки, цілком пристосованої до цього середовища. Вона була маленька, зморшкувата й могла мати як сорок років, так і п’ятдесят п’ять. Вона смерділа коричневим милом і сигаретним димом, і її блякле синє волосся було того самого кольору, що й вени на руках. Жінка мала на собі злинялу й просякнуту потом рожеву сорочку навипуск поверх джинсів і розтріпані чорні капці. Вона безперервно курила сигарети «Парламент», спостерігаючи, як Шон і Вайті розмовляють з її сином, та не вчуваючи в цій розмові нічого для себе цікавого — вона просто не знаходила для себе ніякого іншого місця.

— Де востаннє ти бачив Кейті Маркус? — запитав Брендена Вайті.

— Боббі вбив її, еге? — мовив Бренден.

— Боббі О’Доннел?

— Еге ж.

Бренден колупав папір на столі. Здавалося, він був у шоці. Його голос звучав монотонно, лиш раз у раз чути було короткі зітхання, і права щока смикалася, ніби його вдарили ножем в око.

— Чому ти це кажеш? — запитав Шон.

— Вона боялася його. Раніше Кейті зустрічалася з ним і завжди казала, що як він довідається про наші стосунки, то вб’є нас обох.

Шон поглянув на матір, сподіваючись побачити якусь реакцію, але та тільки курила, випускаючи струмені диму, що огортав весь стіл сірою хмарою.

— Схоже, Боббі має алібі, — промовив Вайті. — А як у тебе справи з алібі, Брендене?

— Я її не вбивав, — сказав Бренден безвиразним голосом. — Я не зміг би завдати Кейті болю. Ніколи.

— Тоді я знову тебе запитаю, — мовив Вайті. — Коли ти бачив її востаннє?

— У п’ятницю ввечері.

— О котрій годині?

— Десь о восьмій.

— Десь о восьмій, Брендене, чи о восьмій?

— Я не знаю, — обличчя Брендена було скорчене від болю, й Шон відчував, як цей біль пульсує між ними на столі. Він зціпив пальці на руках і трохи відхилився на своєму стільці. — Атож, о восьмій. Ми прослухали кілька композицій на магнітофоні. А тоді… а тоді їй треба