Читати книгу - "Поцілуй Першим , Ольга Манілова"

На мій жах, однокурсник не прямує до Кулака.

А я вже себе видала своєю поведінкою. Замкнуте коло. І я в центрі. Я сама його намалювала, і тепер мені його розривати.

Але Єгор піднімається на ґанок і повертається.

— Загродський його прізвище! Дмитро Загродський, — дико кричить він Кулаку. — Він ось щойно поїхав! Червоний Бентлі! Вибач, Алісо!

Я притуляюся до найближчої машини боком. Хоч на хвилину, будь ласка, відпочити. Переводжу знову погляд на Кулакова, що стоїть неподалік.

Напевно, востаннє дивлюся на нього так. Зараз здається таким смішним, що я збиралася в нього виграти питання щодо спорткомлпексу і дитбудинку. Ніхто не посміє по вилиці Кулакову давати, а якщо спробує — то отримає ще й дужче у відповідь.

Я все-таки поспішаю до нього, бо зобов'язана порозумітися, як би там не було.

Але навіть не роблю і двох кроків, а він промовляє.

Повільно, страшно, глухо. Одними низами.

Немов із потойбічного світу повернувся.

— Тебе вдарили.

Він навіть не моргає. Його закам'яніле тіло виглядає настільки неприродно, що я мимоволі крок назад роблю. Тому що заціпеніння супроводжується потемнілим обличчям.

Тінь на його обличчі до такої міри реальна, що відтіняє бліді губи й гострий білястий кінчик шраму, що ящурним хвостом тягнеться до відсутнього вуха.

— Тебе вдарили.

— Васю, — стрімко відповідаю я, — ця ситуація реально вийшла з-під контролю, тому що... так вийшло. Я благаю тебе, не роби висновків одразу. Будь ласка!

— Тебе хтось ударив, — каже він, знову наче в трансі.

— Це неважливо, — я починаю заїкатися, — просто удар, ти не розумієш...

Він прокидається, на звуках мого переривчастого голосу. Немов те, що я згадала удар, робить усе сказане — правдою.

І кидається в бік машини.

Я біжу за ним, стрімголов.

— Вася! Ти куди? Ні!

Ключ! Ключ від автівки в мене!

У повному завзятті Кулак смикає двері, і підошвою вдаряється в залізо з усієї дурі.

— Будь ласка! Вислухай мене! Куди ж ти!

Він вихоплює в мене ключ, навіть на мить не глянувши в обличчя.

Коли я кидаюся за ним, Кулаку достатньо одного руху, щоб відсунути мене і зачинити водійські дверцята.

Я кричу йому, але він газує. Намагаюся оббігти з іншого боку, коли Куллінан дає задній хід. Але все марно.

Автівка зривається з місця нерівними колесами, і бере таку швидкість, що городяни зупиняються і показують на неї пальцем.