Читати книгу - "В обіймах монстра, Міла Мур"

Аліна

Я не очікувала, що Дамір приведе у свій дім Борисова. Розуміла, що рано чи пізно ми з цим чоловіком таки зустрінемося, але сподівалася, що це буде пізно. 

Зараз ми приходимо в кабінет Даміра, і я не знаю, як варто поводитись. Відчуття таке, що будь-якої миті він забере мене звідси та не буде зважати на те, хочу я цього чи ні. Розумію, що занадто сильно накручую себе, але ніяк не можу цього змінити. 

— Я слухаю, — кажу, сівши на диван. Не знаю, куди подіти руки, тому складаю їх на грудях. Виглядає, наче я закриваюсь від цього чоловіка, але насправді все так і є. 

— Твоя мама працювала у моїй компанії. Вона прийшла після університету і мріяла досягнути неабияких висот. Знала кілька мов і літала зі мною у відрядження, — Борисов спирається на стіл і ховає руки в кишені штанів. Мені не подобається надто прискіпливий погляд чоловіка, але доводиться терпіти. — Наш роман розпочався доволі просто. В черговому відрядженні. Він тривав кілька місяців, а потім Марина кудись зникла.

— І ви її не шукали? — дивуюсь.

— Я буду чесним з тобою, Аліно. Таких, як вона, у мене було багато. Можливо, Марина дізналася про мої зради, тому й не сказала про вагітність, — мені здається, наче в голосі Борисова з'являються нотки суму. Хоча, можливо, мені таки здається. — Мені вдалося дізнатися, що вона померла у дві тисячі третьому році. Її збив автомобіль. 

— Це ж рік, коли я народилася, — шепочу. 

— Так, — киває. — Тебе забрали у дитячий будинок після її смерті. Через деякий час об’явився Віталік і удочерив тебе. Одразу скажу, що не вважаю це випадковістю. Він знав, хто, і, можливо, був причетним до смерті Марини. 

— Що? — у мене подих перехоплює від слів цього чоловіка. — Ви хочете сказати, що той, кого я двадцять років вважала своїм батьком, вбив мою маму? 

— На жаль, Віталіка вже немає в живих, щоб запитати, але я думаю, що саме так і було. Він забрав тебе, щоб в один момент шантажем забрати у мене “Альфу”. Тільки не думав, що на твоєму шляху з’явиться Воронов і все піде не за планом. 

У мене немає слів… Всередині наче прірва утворилася і я не знаю, що з нею робити. Виходить, у мене була мама і, мабуть, вона мене любила. Тільки через ігри між дорослими дядьками вона загинула, а я стала донькою її вбивці. 

— Я знаю, що не маю права просити у тебе щось, але я твій батько, Аліно. Хочеш ти цього чи ні, — продовжує Борисов. — Скоро у тебе будуть нові документи з моїм ім'ям та прізвищем. А ще саме ти станеш моєю прямою спадкоємицею. 

— Мені не потрібні ваші гроші, — кажу твердо. — Мені нічого від вас не треба! 

— Це не тобі вирішувати, — відповідає чоловік. — Я зроблю усе, щоб захистити тебе. Нам з тобою потрібен час. Подумай, чи хочеш ти спілкуватись зі мною. Але все моє майно стане твоїм. У мене більше нікого немає, крім тебе. 

Борисов чекає на відповідь від мене, але, зрозумівши, що її не буде, залишає кабінет. Тішить те, що силою мене ніхто нікуди не забирає. Мабуть, це Дамір постарався, щоб мене не чіпали. 

Вже за хвилину двері знову відчиняються, і на порозі з'являється Дамір. Мабуть, у мене все на обличчі написано, тому що він швидко наближається і сідає поруч. 

У мене немає сил щось йому пояснювати. Я просто торкаюсь головою його плеча, а Дамір обіймає мене за талію. Плачу практично беззвучно. Сльози просто котяться обличчям, а я дивлюсь в одну точку у себе під ногами. 

— Усе буде добре. Я зможу тебе захистити, — шепоче через кілька хвилин. — Я домовився з Арсеном. Він не буде тебе забирати. Тільки своє прізвище таки дасть. Це не погано. Ти тепер під його захистом. Це з одного боку… 

— Але ж є й інший бік… — шепочу.

— Є, — відповідає. — На тебе розпочнеться полювання. Поки що тільки Кравця, та я впевнений, що скоро він всім розкаже про доньку глави “Альфи”. Ти маєш бути дуже обережною. Обіцяєш мені не робити дурниць? 

— Я постараюсь, — кажу. 

— Ти голодна? Спартак сказав, що ти не снідала, — Рука Даміра лягає на мій живіт — і так добре стає. Люблю, коли він такий… ніжний зі мною. 

— Це вже обід буде, — кажу. — Пообідаємо разом? 

— Звісно, — усміхається і цілує в губи. 

Весь день Дамір від мене не відходить. У мене відчуття таке, наче він боїться за мій моральний стан. Чесно кажучи, коли слухала Борисова, було дуже боляче. Для нього роман з моєю мамою був просто інтрижкою, але що відчувала вона — можна тільки здогадуватись. Шкода, що я ніколи її не бачила. От їй я була б рада, а Борисов мені чужий. 

Ну не може моє серце прийняти його як батька. Можливо, з часом щось зміниться, але я у це мало вірю. 

Якщо цього дня Дамір постійно поруч, то наступного він кудись зникає. Говорить, що справ зараз дуже багато і треба знайти всіх пацюків, що ховаються по норах. Розпочати, звісно, він хоче з Кравця. 

Я помічаю, що охоронців на вулиці стало більше, і, коли йду гуляти до річки, за мною прямують одразу двоє мовчазних бугаїв. Спартака також не видно, і я починаю за ним сумувати. Сама не помітила, коли встигла прив’язатися до цього кремезного чоловіка з дивним почуттям гумору. 

У такому очікуванні минає практично тиждень. Я бачу Даміра лише вночі, коли він лягає поруч зі мною і пригортає до себе. Я хочу знати, що відбувається і чи є якісь успіхи, але вночі не роблю цього, тому що хочу дати йому відпочити, а зранку знову прокидаюся одна.