Читати книгу - "Примари Пустомитського болота"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Тільки тепер Максим звернув увагу, що лице Олі все в крові,
- Ти поранена? Що вона тобі зробила?
Оля витерлася. Рука і одіж були червоного кольору.
- Таки накапостила зараза. Моя нова кофтина… – Оля силувано посміхнулася.
- Нічого головне ти ціла. Тепер ми повинні зупинити Пасічника, який з’їхав із глузду.
- Боже, там же залишився той хлопчина. – Оля підхопилася бігти до дверей.
- Чекай, в тебе є якийсь план? В мене навіть зброї немає.
- Який план? Думаю твій колишній друг, матиме великий сюрприз, коли замість його Казі з’явимося ми. Ще ти можеш зняти другого черевика, все рівно, в одному незручно. – Вона знову посміхнулася.
- Вірно, ефект неочікуваності. Я вскакую першим і біжу вліво, а ти вправо. А тоді, можливо, і справді черевик згодиться. – Максим розшнурував і взяв взуття за носок.
Вони підійшли до дверей, дільничний шарпонув ручку, та вона не піддалася. Двері були замкнені.
- Та чорна добряче накапостила, захопила із собою в інший світ і ключі. – Максим припав до дверей. На висоті його зросту було віконце. Він зазирнув у середину, там діялося щось незрозуміле; за дверима приміщення пульту керування спалахнуло яскраве світло, здавалося, ніби замкнуло сотні проводів і могутня електрична дуга освітила підземний бункер. Максима осліпило. Оля, побачивши спалах, через віконце, притулилася до коханого, нічого не розуміючи. Очі дільничному нестерпно різало, було враження, що туди сипонули жменю піску. Максим прикрив їх рукою й примружився; він помітив істоту, в сріблястому німбі. Від різкого болю в очах дільничний відвернувся до стіни. Коли юнак знову розплющив очі, навкруги було темно.
« Невже я осліп? «- промайнула думка. Але зір поступово став звикати до напівтемряви.
- Олю, ти щось помітила в тому сяйві?
- На тлі світла, був якийсь силует.
- Певне, той божевільний Пасічник зробив коротке замикання й сам засвітився від напруги? Поглянь, з-під підлоги сочиться вода, мабуть спрацював захист від пожежі.
- Як тихо, вентилятор теж вимкнувся. – Оля озирнулася. Шахту вентилятора повільно закривала металічна плита, яка взялася нізвідки. А із стелі, з-під підлоги, із стін стали вибиватися цівки брудної води.
- Нам треба звідси вибиратися.
Максим глянув на підлогу, вона вже була залита водою, яка підступала до них. Він стукнув черевиком по склу, тільки гул. Дільничний спробував вибити двері, та марно, вони були надто міцні. Поранене плече, від удару, знову занило. Максим зціпив зуби й присів.
Вода піднімалась дуже швидко, вона уже сягала до колін. У вентиляційній здавалося уже бракувало повітря. Оля обняла коханого.
- Максимочку, придумай щось, не хочеться ж тут помирати!
Навколо бурлила зеленкувата вода, із неприємним запахом перепрілого торфу. Вона сочилася уже звідусюди. Дільничний пробігся очима по стінах, на них не було нічого. Невже це кінець?
- Зажди-но! Здається, я придумав!
Максим порився в кишенях; у верхньому нагрудному лежав целофановий пакет з речовими доказами - дві покриті сріблянкою кулі, які принесла йому Калина. Як добре, що він не замкнув їх в сейфі. Онищенко запхав патрони в замок.
- Олю, знайди щось гостре!
Дівчина поспішно оглянула все навколо, та нічого придатного не потрапило під руки.
- Хіба, ось це! – Вона розстібнула із вуха сережку. – Мамин подарунок, може підійде.
- Чудово! Відійди скільки можеш до стіни й затули вуха!
Максим приставив прикрасу гострішою стороною до патрона й вдарив щосили черевиком. В невеликій герметичній кімнаті так ляснуло, що вуха заклало нестерпним писком. Пальці дільничному обпалило порохом, а рука була посічена дрібними чорними крапками.
- Прокляття, двері не піддаються! Здається, заклинило. – він безрезультатно шарпав за непіддатливу ручку.
Розділ 37. Гралка-перекидалка
Поставивши свого дробовика біля комп’ютера, колишній помічник шерифа, встановив «Алмаз» в отвір посередині столу. Камінь активувався й яскраво засяяв. Під екранами замиготіли вогники, завертілися різнобарвні кульки. Монітори, всі як один, показали літаючий об’єкт, що наближався із сторони Місяця. Схожий на вогняну кулю, він уже увійшов у верхні шари атмосфери й невеличкою кометою, світився над Землею.
- По камінчика летите? Зараз, я вам дам камінчика, тюхтії нікчемні! Підсмалю вам крильця, а потім і з братками в підземеллі розберуся. - Пасічник завмер над кнопками.
В кутку кімнати клацнуло, там в стіні відкрилися двері. Але «чорний шеф» прикипів поглядом до монітора й нічого не помічав. На великому екрані з’явився приціл, який спіймав об’єкт, що наближався.
Із погано освітленого кутка біля ліфта, скрадаючись вийшло п’ятеро тіней. Миколка помітив той рух, він дивився на прибулих, але признати нікого не міг. Увесь цей дивний загін був одітий у сріблясту одежу. Серед всіх вирізнявся високий, з темною бородою. Миколка придивився. Стоп! Це ж той дивакуватий професор, що віддав їм камінця! Далі він впізнав Надійку й Мишка. З ними прокрадався ще якийсь невідомий, в прозорому шоломі, та на диво, у цього незнайомого Миколка помітив хвоста.
Василько підкрадався першим, він зразу ж взрів Миколку, та не виказав своєї радості, а лиш приклав пальця до вуст і подав знак. Хлопець, не бачив лиця чоловіка за комп’ютером, та з того, як вів себе Миколка, він зрозумів - що то недруг. Василько тихенько, навпочіпки підійшов і присів із заду, біля ніг бандита. Миколка второпав задум товариша. Так вони колись вдвох здолали дужого Грека, на лузі біля тітки Параски, коли той хотів побити хлопців. Миколка називав
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Примари Пустомитського болота», після закриття браузера.