Читати книгу - "Останній страх, Алекс Фінлі"

Мет поглянув на неї, похитав головою. Напевно, він єдиний у цілій країні, хто не слідкував за цією справою. Нескінченні просторікування з боку говірких учасників різноманітних шоу та гіпотези інтернетних детективів — дорослих чоловіків та жінок, у яких забагато вільного часу.

— Вони запитували, чи бачила я когось із родини Хаєсів у нашому місті, чи не думала, що у них може бути вагома причина завдати болю вашій сім’ї.

Отже, родина Розтрощувача. Мет дивився серіал — лише одного разу, йому й цього вистачило, — але він не забув ту бридку породу.

Джессіка продовжувала:

— Один із журналістів виступив із дивним запитанням. Поцікавився, чи не дійшли до мене чутки, що Шарлот жива, що вона інсценувала свою смерть, аби вирватися з-під влади батька. Чи що вона потрапила у лапи сутенерів.

Мет фиркнув:

— Жовта преса…

— Та ні, сказав, що він з «Чикаго Триб’юн».

Мет скрушно похитав головою.

— Вони хотіли ще й Рікі порозпитувати, але я не дозволила.

— А чому це вони надумали говорити з твоїм братом?

— А ти не знаєш? Рікі був одним із тих, хто впізнав Невідомого Гостя.

Мет такого не пригадував. Знову провали в пам’яті.

— Якщо він упізнав НГ, що допомогло захисту мого брата, тоді чому він наговорив мені сьогодні таких…

— Я ж тобі кажу, що він не в собі.

Коли вдалині засвітився жовтий ліхтар на ґанку її будинку, Мет пережив дивну мить дежавю.

Мабуть, Джессіка теж відчула щось схоже.

— Пам’ятаєш ту ніч, коли ми зустрілися отут? — запитала вона.

— Трішки, — відповів Мет. Тільки м’якість твоїх губ, вулкан, що раптом вибухнув у мене в серці, неймовірне відчуття, до якого я так прагнув з чотирнадцятилітнього віку, аж поки мене остаточно не заполонила самотність.

— А ти? — поцікавився Мет.

— Трішки, — промовила Джессіка ніби жартома, від чого обоє зрозуміли, що злукавили.

Якось без задньої думки, майже несвідомо Мет запитав:

— Ти не бачила нічого дивного тієї ночі? Чогось незвичайного?

Вона замислилася:

— Що ти маєш на увазі?

Він не відповів.

— Я не пригадую нічого, окрім нас, тебе і мене, — вона навіть зашарілася, оскільки мала на увазі їхній поцілунок, — а вже пізніше я почула, як під’їхав вантажівкою Рікі. Він був п’яний. З ним була його дівчина, вони люто сварилися.

Тут вона поглянула на нього, як тієї ночі. Метові захотілося притиснути її до себе, поцілувати. У її очах він прочитав відповідне бажання.

— Мені було дуже приємно зустрітися з тобою, Джессіко, — промовив Мет, розвіявши чари. І протягнув руку на прощання.

Вона сумно посміхнулася:

— Я теж рада, Метью. Тільки не треба чекати цілих сім років, щоб зустрітися знову.

Повернулася і зникла в темряві — так само, як і тієї ночі.

Мет розвернувся і поплівся назад до Центру. Зупинився посеред втоптаного, порослого травою майданчика. В ту мить із-за хмар визирнув місяць, заливши все сріблястим світлом. Мет на мить упіймав себе на думці, що в душі боїться побачити перед собою спортивну куртку свого брата з жовтим написом «ПАЙН» на спині — як тоді, коли він штовхав садовий візок до струмка. Несподівано він пригадав ще один кадр: чийсь темний силует в тіні, його голова була повернута до Мета. Обличчя ховалося у мороці. Але сумнівів бути не могло: незнайомець дивився прямо на Мета.

Розділ 39. Олівія Пайн

Раніше

Лів труснула пляшку, останні краплі піно нуар вилилися до келиха. Вона вже відіслала повідомлення Ною, в якому вибачалася, що не зможе прийти на вечерю. Після зустрічі з колишньою колегою Рона Семпсона та його вдовою Лів утомилася від минулого. Від цього міста. У неї ще буде час упросити Ноя після того, як його призначать губернатором, помилувати її сина. А тому, щоб уникнути побачення, вона скористалася найефективнішою секретною зброєю в арсеналі батьків: Томмі почувається недобре.

Насправді Сінді забрала Томмі й повезла його кудись на вечерю. Хтозна, чи просто сестрі хотілося побути з племінником перед їхнім від’їздом, як вона сказала, чи вона відчула, що Лів потрібно побути наодинці. Сінді залишила на барній стійці в кухні не одну, а цілих дві пляшки піно, а тому Лів таки схилялася до другої версії. Вона якраз заганяла поршень у корок другої пляшки, коли задзвонив її мобільний.

Їй кортіло не звертати на це уваги, але з того пам’ятного ранку, коли по Дені прийшли, а вона не відповідала на телефонні дзвінки, бо поспішала з готелю додому, вона завжди брала слухавку.

Певні речі й події зробили її забобонною, дещо нераціональною. До того дня, коли померла її мати, вона любила поспати з пів годинки після обіду, але тепер більше такого не траплялося. Це призвело до біди. Того спокійного зимового дня вона влаштувалася зручненько поряд із їхнім песиком і солодко задрімала, а потім прокинулася від того, що Сінді трясла її за плечі і ридала — тоді вона востаннє бачила старшу сестру в сльозах. Відтоді, що б не було, як би вона не почувалася, вона ніколи не спала вдень. Навіть під час навчання у коледжі, навіть коли діти були малими і вона з ніг падала від утоми, вона ніколи, ні разу не подрімала після обіду. Так само й з мобільним: відтоді як вона не змогла відповісти на дзвінок Меґі, яка хотіла повідомити, що Дені забирає поліція, — точніше, коли вона не захотіла відповісти на дзвінок Меґі, — Лів ніколи не пропускала нічиїх дзвінків.

— Алло, — промовила вона, впевнена, що йдеться про телемаркетинг або автодзвінок.

— Місіс Пайн, це Алвіта з «Сутінкових лугів», — промовила жінка з ямайським акцентом. — Здається, ваш батько зник.

***

Розшукувати батька в останню ніч перед від’їздом із міста вже саме по собі було халепою. А ще гірше — просити допомоги в Ноя. Але Лів уже забагато випила і не могла сісти за кермо. І їй дуже не хотілося руйнувати приємний вечір Сінді і втягувати в цей кошмар свого маленького сина. Отже, не залишалося нічого іншого, як зателефонувати Ною. До того ж Ной зможе краще порозумітися з персоналом будинку-інтернату — так вона себе