Читати книгу - "Право на кохання, Софія Вітерець"

Передчуття... Нестримне й таке потрібне, воно лине, щоб повідомити нам найважливіші деталі, які ми можемо пропустити будь-якої миті. Воно завше на нашій стороні й завше піддається сумніву. Але, на жаль, ми так часто намагаємося відкараскатися від нього, що потім мусимо платити.
І поки лиш могла довіритися своїм передчуттям, я гнала їх, сама пришвидшуючи ходу. Та повсякчас чомусь все одно поглядувала на браслет, який мені турботливо вдягнув Айраск. І ця прикраса чомусь так нагадувала каблучку.... Не стрималася й задивилася на неї, замість того, щоб дивитися під ноги. На щастя, Айраск був досі поруч, міцно тримаючи мене під руку та не даючи впасти.
При вході в зал ми вклонилися урочистому вівтарю, який за останні роки радше став прикрасою й загальноприйнятим правилом під час коронації. Хтось хихикнув, інший щось зашепотів, а дехто й зовсім зайшовся кашлем. Всі погляди все одно були прикутими до нас, адже в цю саму мить ніхто інший як голова таємного ордену, чий голос я прекрасно впізнала, одягав на наші голові символи влади. 
Прекрасна тіара з хрестоподібними зубцями, сіла на мені, ніби то було її природне положення. І я як маленька герцогинька не чула себе від радості через те, що майже невагома прикраса, дрібно всіяна діамантами та рубінами, тепер красується на моїй голові. Байдуже було навіть на химерну конструкцію, яку вдягли Айраску. Так і хотілося тут і зараз поглянути в дзеркало, як вона там виглядає на мені. Забула навіть про дивні відчуття до того, не стримуючи посмішки, що розквітала на моєму обличчі.
Заграла приємна мелодія й голова таємного ордену, щось шепнувши Айраску, відступив, даючи нам дорогу. Всі погляди були прикутими до нас і чомусь саме тоді вперше дійсно відчула себе королевою. Погляди підданих були то прищуреними, то підбадьорливими, то такими ж ласкавими, як і мій та я розуміла, що не хотіла б розчарувати в собі нікого з них. Ні словом, ні ділом. Підтримка, захоплення, повага -- ось що лилося до мене з усіх сторін, неначе магічними потоками, надаючи мені сил та енергії.
Тому сходила на престол тільки з посмішкою та діадемою на голові, розуміючи, що відтепер я не просто герцогиня Кертійська, а королева Веларійська чи то пак... Як там звали Айраска? Вибачайте, але  я й не планувала брати собі його ім'я, тож чому затримувати його собі в пам'яті?
Церемонія офіційно розпочалася й всі присутні в замку вклонилися нам. Як найменші, так і найстарші. Тут не існувало такого поняття, як вік. А ось титул значив дуже навіть багато. В що мені досі не до кінця вірилося. Я й королева Веларійська? Та ну... А народ прийняв. 
-- Анабель Веларійська, Анабель Веларійська, Анабель Веларійська, -- три рази, як і годиться, кожен з присутніх промовив моє ім'я.
Там говорили ще щось і ще, але я якось і не слухала. Дивне відчуття знову накрило мене. Сили, що ніби прибували з увагою підданих, кудись та й зникали. Я знову була тією самою Анабель, що ніби розчинялася. 
-- Мені недобре, -- промовила, розтираючи шию, на яку ніби щось давило.
-- Тобі просто здається, -- одразу почав заспокійливо промовляти Айраск. -- Це все стрес. От скоро підемо до себе й тобі стане краще, побачиш.
-- Сподіваюся, -- промовила я, все ще продовжуючи терти шию, що ніби починала пекти.
Це почало привертати увагу людей. І я розуміла, що ще трохи і не зможу стримувати себе на такому легесенькому рівні не королівської поведінки. Тому похапцем аж зірвала кольє, що заважало вже мало не роздирати зранену моїми нігтями шкіру.
-- Що ти робиш? -- з умиротвореним виразом обличчя зашепотів він. А в цьому голосі було стільки чорноти, що дали б випити і я захлинулася б.
-- Це все ти?? -- одразу як зняла кольє, відчула значно полегшення, досі не до кінця вірячи в причетністю до цих відчуттів Айраска.
-- Не розумію про що ти, -- лиш відвернувся він, спостерігаючи далі за церемонією, що одразу почала набирати якихось фарб. 
Але мені вже було не до цього. Я розуміла, що під час нашої першої шлюбної ночі має вирішитися все.