Читати книгу - "Тіні згаданих предків. Від склавинів до русинів. Прадавня Україна. Русь і походження українців"

хрещення. Такий літературний штамп, характерний для середньовічної християнської книжності, дав підставу деяким сучасним авторам літературних та наукових панегіриків князю поставити під сумнів як найбільш криваві подробиці його приходу для влади, так і пікантні подробиці його звичок, які вони вважають чи не літературними гіперболами, аби відтінити чудесне Преображення Володимира після хрещення. Можна було б погодитися з їх сумнівами, якщо б за 35 років по тому усобиця вже охрещених синів Володимира багато у чому не перевершила жахи боротьби за владу самих Святославичів.

Попри те, що Володимир однією ногою вже стояв у християнській добі історії Русі, літописна оповідь про його правління значною мірою також побудована на усних джерелах, переказах та анекдотах. Наскільки небезпечно беззастережно довіряти літопису, свідчить той факт, що на момент написання «Повісті минулих літ» вже не пам’ятали подробиць хрещення Володимира — чи то у Василеві, чи то у Києві, чи то у Херсонесі, а історики змушені шукати пояснення цьому нібито у тому, що Володимира у Херсонесі примусили хреститися вдруге. Так само навряд чи можна довіряти літописному анекдоту про походження Володимира нібито від рабині — ключниці княгині Ольги Малуші, та його низький порівняно з братами соціальний статус. У ранніх русів була поширена полігамія (багатоженство), разом із тим багаті руси тримали ще й наложниць з-поміж рабинь. Втім, у давніх германців, скандинавів та слов’ян будь-яка наложниця, яка народжувала сина, отримувала статус повноправної дружини, а її син мав ті ж самі права, що й діти від інших дружин. Та літописець вперто наполягає на його низькому походженні. Так, при розподілі Святославом володінь, про Володимира нібито згадали лише тому, що новгородці з підказки Добрині самі попросили князя надіслати їм молодшого сина. Втім, від Костянтина Багрянородного ми знаємо, що статус Новгорода був надзвичайно престижним (принаймні вищим від древлянського Овруча, який отримав Олег) ще у попередньому поколінні, і за регентства Ольги посадником у ньому був сам Святослав. На порівняно високе походження матері Володимира вказує і той факт, що брат його матері Добриня належав до старшої дружини і правив за нього у роки малолітства свого племінника.

Вже більш ніж тисячоліття Володимира шанують як хрестителя Русі. Та, перш ніж охрестити Русь, він вогнем та мечем зібрав докупи в єдину державу землі десятків східноєвропейських племен, саме він утворив Русь у кордонах, які ми пам’ятаємо за шкільними історичними атласами. Він не бездумно, як його батько, кидався туди-сюди, залишаючи за спиною попелища та ворогів. Там, куди приходили дружини київського князя, лишалися його посадники, або, як з волзькими болгарами, на ціле покоління було встановлено взаємовигідний мир.

Вже на шляху війська Володимира з Новгорода на південь, крім завоювання Полоцька, була ліквідована автономія кривичів, дреговичів, сіверян — племен, на яке поширювалося полюддя київських князів. Принаймні, якщо вірити літописам, київським князям більше не доводилося час від часу приводити їх до покори. Наступним став похід на Захід — на Волинь та підконтрольні Польщі Червенські гради. Можемо лише здогадуватися, чи це був завойовницький похід, чи вимушена кампанія, з огляду на можливі союзницькі відносини між Ярополком, Германською імперію та Польщею. Якщо боротьба за Червенські гради та Перемишль тривала ще півстоліття, Волинь надійно увійшла до складу Русі. За кілька років Володимир був змушений повторити західний похід, цього разу проти балтського племені ятвягів. Втім, боротьба з ятвягами тривала ще й у середині XIII ст., тож перемога Володимира у кращому разі була лише тактичною. Третій західний похід Володимир здійснив вже після хрещення, цього разу на племена білих хорватів у Прикарпатті, — Верхнє Подністровя було остаточно включене до складу Русі.

За що не брався Святослав, усі свої справи лишав незакінченими. Як вірний син, Володимир доклав чимало зусиль, аби завершити розпочаті батьком справи. За два роки він підкорив племена радимичів та в’ятичів, і, хоча в останніх ще Володимир Мономах за 100 років згадує власних племінних князів Ходоту з синами, вони вже ніколи не виходили з політичної орбіти Русі. Наступного року, за повідомленням літописця, Володимир вирушив на болгар, і, хоча літопис говорить про волзьких, ми напевно знаємо, що київський князь вирушив на Волгу. Хоча літопис і говорить про перемогу Володимира, мир з волзькими болгарами було укладено на рівних умовах, що відкривало для купців шлях Волгою на Південь. Похід Володимира на волзьких болгар засвідчує ще одну забуту літописцем обставину. Так само як і Полоцьк, на цей час було ліквідовано незалежний статус угруповань русів на Верхній Волзі і землі майбутнього Ростово-Суздальського князівства остаточно увійшли до складу Русі. Від волзьких болгар Володимир рушив униз Волгою, де остаточно підкорив та обклав даниною залишки Хозарського каганату. Саме в цей час під владу київських князів потрапив Таманський півострів з містом Тмуторокань.

Та найбільша небезпека з часів та з вини Святослава загрожувала Києву з півдня. Тільки у «Повісті минулих літ» згадано про 7 печенізьких нападів на Русь за роки правління Володимира. Захистом від печенігів стали лінії укріплень — циклопічні Змієві вали та фортеці уздовж південних кордонів обабіч Дніпра. Аби ця система укріплень спрацювала, Володимир взявся за масштабну програму переміщення населення. Згідно з повідомленнями літописця, він переселяв на південь «кращих мужів» усіх підкорених ним східноєвропейських племен, включаючи фіно-угорські народи. Цю політику продовжував і його син Ярослав. Це підтверджується й археологічними знахідками особистих речей — прикрас, характерних для найвіддаленіших куточків Східної Європи, чиї власники були переселені за наказом Володимира на південні кордони Русі. Таким чином Володимир вбивав одразу двох зайців — укріплював кордони та лишав підкорені ним племена без політичної еліти, яка б могла очолити організований спротив завойовникам.

На новоприєднаних землях за наказом Володимира здійснювалися важливі перетворення. Разом із племенами зникали старі протоміські родоплемінні та дружинні центри, життя з яких разом із мешканцями слідом за владою та перерозподілом відчужуваного надлишкового продукту перетікало на побудовані неподалік нові адміністративні центри — князівські міста. Саме у роки правління Володимира розпочався стрімкий злет таких міст, як Чернігів (поруч із старими Шестовицями), Переяславль, волинський Володимир, Смоленськ (поруч із дружинним Гньоздовим), Ростов (поруч із Сарським городищем), Ярославль (поблизу Тимерьово, названий на честь тодішнього ростовського посадника, сина Володимира Ярослава) тощо. Новий адміністративно-територіальний поділ мав розірвати старі племінні традиції, а їх високий статус підкріплювався високим рангом призначених князівських адміністраторів-посадників, якими часто ставали численні сини київського князя. Втім, мета створюваної адміністративної системи була одна — спрямувати матеріальні та людські ресурси на підтримку грандіозного оборонного будівництва у Середньому Подніпров’ї, для