Читати книгу - "Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років"

Васильківський план було зірвано вже на самому початку кампанії. Після ж вступу царських військ на терени Східної Волині союзникам вдалося надійно перекрити шлях на Захід, змусивши противника спинитися на підступах до містечка Любар. Під Любаром воєвода мав понад 30 тисяч російських ратників і 20 тисяч козаків-задніпровців. Противник мав десь 25 тисяч польських жовнірів і шляхти (разом із челяддю) та 40 тисяч ординців. Крім того, Шереметьєв залишив у Києві залогу на чолі з воєводою князем Козловським, «щоб між правобережними козаками не було зради», а на Лівобережжі — значні сили під командуванням бєлгородського воєводи князя Ромодановського, на якого було покладено завдання пильнувати південні кордони від можливого нападу татар. За потреби їх також можна було використати на головному театрі бойових дій.

Під час боїв 15—16 вересня певна перевага була на боці коронних військ і татарських орд. Згідно з відомостями польської сторони, коронні війська мали близько 60 убитих і 100 чоловік поранених, тоді як втрати супротивника сягали майже півтори тисячі чоловік. І ось тоді до поляків доходили чутки про непорозуміння в таборі Шереметьєва, про те, що воєвода, не довіряючи козакам, наказав російським воякам про всяк випадок підготувати шанці також із тієї сторони, яка прилягала до козацьких полків. Реагуючи на цю інформацію, до козаків із закликом переходити на сторону польського короля та прийняти його опіку та покровительство звернувся український магнат, генерал артилерії Стефан Немирич, брат покійного першого та водночас й останнього канцлера Князівства руського Юрія Немирича. У наступні дні напруження в російсько-українському таборі не спадало, і 25 вересня лівобережні козаки вже відкрито погрожували Шереметьєву відступом. Надані воєводою обіцянки великої грошової винагороди після щасливого завершення кампанії трохи заспокоїли козаків, але не надовго. А тому він віддав наказ про відхід військ на північний схід. Але військам вдалося подолати лише кілометрів двадцять, коли поблизу Чуднова їх заблокували поляки та Орда.

Довідавшись про скруту, у яку потрапили лівобережні полки, Хмельницький звернувся з закликом до воєводи Ромодановського йти на порятунок обложеним. Проте воєвода відмовився без спеціального указу з Москви рушати в похід. За таких умов не прагнуло форсування подій і гетьманське оточення. Отож Хмельницький не став наближатися до Чуднова, а розташував свій табір за 20 км на схід від нього, поблизу містечка Слободище.

Не надто активні дії українського гетьмана дозволили польському командуванню розробити хоч і не надто хитрий, але, мабуть, єдино можливий за тих умов план — нейтралізувати супротивника по частинах. Тоді як коронний гетьман Потоцький із головними силами пильнував за табором Шереметьєва, польний гетьман Любомирський перед світанком 7 жовтня на чолі дев'яти тисяч вибраної кінноти, 1200 піхотинців, 500 драгунів і 20 тисяч татар здійснив блискавичний перехід під Слободище та атакував козацький табір. Динамічна та кровопролитна битва не принесла полякам очевидної переваги. Проте значні втрати української сторони у війні, що проходила не за їхнім сценарієм, а під диктатом доволі брутального й зверхнього у ставленні до козаків воєводи Шереметьєва, остаточно знеохотили правобережну старшину продовжувати похід. Крім значних людських втрат, марш Любомирського засвідчив і повну безвихідь у воєводи Шереметьєва, котрий не зміг завадити польським гетьманам зняти з поля бою значні військові сили й спрямувати їх під Слободище.

Тим часом польська сторона розпочала акцентовану пропагандистську кампанію, закликаючи правобережних козаків повернутися в підданство свого «природного пана». За тих непевних умов малодосвідчений український гетьман розгубився й самоусунувся від виконання своїх обов'язків, навіть дав обітницю в разі успішного завершення кампанії прийняти чернечий постриг. У старшинському оточенні Хмельницького дедалі гучніше лунали заклики до порозуміння з польською владою. Утім вирішили все ж чекати на об'єднання з Шереметьєвим в таборі під Слободищем, не пробиваючись до Чуднова. Коли ж спроба воєводи 14 жовтня прорвати кільце облоги провалилась, Хмельницький вислав до польських гетьманів полковника Дорошенка з повідомленням про готовність Війська Запорозького розпочати мирні переговори.

«Люди близькі, а в недалекому минулому — товариші по борні».

Чуднівське дежавю 1660-го

Розпочинаючи мирні переговори з польською стороною, козацький посол Петро Дорошенко як попередню умову висунув вимогу забути всі давні образи та кривди. Польське командування, пам'ятаючи про небезпеку об'єднання військ Юрія Хмельницького з боярином Шереметьєвим, послів від Війська Запорозького зустріло й розмовляло з ними як із «людьми близькими, а в недалекому минулому — товаришами по борні, народженими в межах одного й того ж королівства», засвідчувало «милість королівську» та своє щире бажання укласти з козаками тривалий і справедливий мир. Крім того, комісари запевнило правобережну старшину, що не може бути й мови про порушення давніх прав і вольностей, наданих Війську Запорозькому польськими королями. Делегація від Війська Запорозького сприйняла сказане комісарами «дуже спокійно і з повагою». Та коли мова зайшла про узгодження позицій сторін щодо змісту угоди про примирення, на зміну церемоніальним зворотам прийшли гострі й напружені дебати. Зокрема, козацькі посли наполягали на тому, щоб при затвердженні старих привілеїв Війська Запорозького було збережено чинність Гадяцької угоди, яка «давала їм більше свободу ніж дозволяли старі права», наполягала, «аби і вона також у цілості і в кожній деталі залишалася непорушною, адже була затверджена присягою короля й Речі Посполитої».

Згідно з досягнутими умовами, козацький зверхник брав на себе зобов'язання відступити від царя, припинити будь-які контакти з Шереметьєвим та іншими начальниками російських військ в Україні, ніколи не вступати з ними в переговори й не мати товариських взаємин. Щоб якнайшвидше відібрати міста й фортеці, зайняті московськими залогами, козацький гетьман на чолі військ мав негайно повернутися на Наддніпрянську Україну, залишивши при коронному гетьмані декілька полків, аби ті разом із польською армією та кримськими ордами взяли участь в остаточному розгромі Шереметьєва. Коли б капітуляцію московських військ затягнули на довший час, Хмельницький мав мобілізувати на допомогу Речі Посполитій усе Військо Запорозьке.

Що ж стосується подальшої долі наказного гетьмана Цицюри, в угоді домовилися пробачити всі його провини, але за умови, що він разом із козаками негайно покине табір воєводи й спрямує проти нього зброю. Аби уникнути непотрібного пролиття козацької крові, Хмельницький таємно вислав Цицюрі універсал, повідомляючи про укладення мирної угоди з польською стороною та наказуючи перейти на бік короля, замість того щоб даремно загинути в обложеному таборі. Проте уникнути кровопролиття все ж не вдалось. Цицюра, аби не наразитись на помсту з боку Шереметьєва, свій задум щодо об'єднання з Хмельницьким тримав у глибокій таємниці. Отож і відданий ним уже під час бою з поляками і татарами наказ про прилучення до супротивника козацтво не могло зрозуміти. У