Читати книгу - "Київська Русь"

Вишгород, Торчеськ, Пересопниця, Теребовль, Белз, Путивль, Курськ, Брянськ та ін. Всього утворилося близько 100 невеликих князівств. Якщо вилучити Переяславську і Новгородську землі, де процес виділення невеликих князівств не був характерний, то виявиться, що в кожному удільному князівстві Русі виникло приблизно до десяти структурних новоутворень, військово-фінансових волостей.

Юридичний і територіальний статуси цих князівств-волостей не мали жорсткої визначеності, але складалися вони як стабільні економічні райони на чолі з кількома міськими центрами, можливо, старими племінними зосередженнями (по п’ять в кожному районі). Це був той оптимальний економічний регіон, сукупний додатковий продукт якого дозволяв нормально функціонувати основним державним структурам, у тому числі і військовим. При потребі князь такої волості міг (або повинен був) виставити бойову одиницю — полк," яка в давньоруський час налічувала тисячу чоловік.

Волості-тисячі ділилися на менші адміністративно-фінансові і військові одиниці (сотні) на чолі з невеликими містечками. Сільськогосподарська округа, що здавна тяжіла до них, займала територію близько 15 — 20 км у радіусі.

В останні роки завдяки суцільному археологічному обстеженню окремих регіонів, зокрема межиріччя Дніпра і Десни, вдалося отримати досить повне уявлення про характер їх поселенської структури. На площі понад 2 тис. кв. км виявлено 24 городища і 120 неукріплених селищ IX — XIII ст. Розміри їх досить значні — від 2 — 3 до 10 — 12 і навіть 17 гектарів. В середньому на одне укріплене поселення припадає п’ять — шість неукріплених. Помітне їх своєрідне кущове розташування, сільські поселення ніби групуються довкола свого соціально-економічного центру — замку.

Давньоруські князі — як верховні власники землі — мали право на певну долю додаткового продукту з підвладної території, що вилучався через систему податків. Крім того, вони заводили і власні господарства — вотчини, які одержали назву “жизнь”. Явище це добре відображене в літопису. Розповідаючи про пограбування 1147 р. в Путивлі та Ігоревому сільці, літописець уточнює, що постраждали не взагалі села, а тільки князівські: “А жизнь есмы его (Ігоря. — П.Т.) взяли, а имѣнье его раздѣлилѣ”[338]. У статті 1148 р. говориться про розорення великим князем Ізяславом Мстиславичем доменіальних володінь чернігівських князів в околицях Чернігова і Любеча: “И пожьже села ихъ оли до Боловоса, нача Изяслав молвити: се есмы села ихъ пожгли вся и жизнь ихъ всю ... а пойдемъ к Любчю, идеже ихъ есть вся жизнь”[339]. Зауваження літопису про те, що разом з селами згоріла і “вся жизнь” чернігівських князів, свідчить про те, що і тут були такі самі князівські двори-господарства, як і пограбовані роком раніше під Путивлем.

Судячи з повідомлення статті Іпатіївського літопису 1158 р. про дар великого князя Ярополка Ізяславича Печерському монастирю, його “жизнь” — доменіальні володіння — знаходились як на Волині, так і біля Києва.

При певних загальних закономірностях формування князівських доменів у кожній землі мало і свої особливості. В одних землях до князівського домену входила більша частина території князівства (Київська, Чернігівська, Переяславська, Рязанська, Суздальська), в інших — його формування зустрічало сильний опір місцевого боярства (Галицька).

Крім князівських велике значення у господарському житті Русі мали двори бояр, представників вищої адміністрації. Найбільшими зосередженнями землеволодільців були Київ, Новгород, Чернігів, Переяслав, Галич та інші столичні міста. Давньоруська земельна знать, проживаючи у містах, мала якнайтісніший зв’язок з помістями (з часом вотчинами) в селах. Наявність родових володінь у землях засвідчують патронімічні назви сіл — похідні від прізвищ київських, чернігівських, галицьких та інших бояр. Про боярські села говорять і літописи. Під час походу 1146 р. великого київського князя Ізяслава Мстиславича на Чернігів були пограбовані “домы дружины Игоревы и Всеволожѣ, и села, и скоты, взяша имѣнья много в домехъ”[340].

Високу концентрацію землеволодільців у містах засвідчує стаття 1208 р., в якій ідеться про гострий соціально-політичний конфлікт у Галичині. Князі Ігоровичі, що правили там, вирішили покінчити з непокірними боярами: за короткий час було вбито 500 великих бояр, інші розбіглись. Якщо припустити, що тут мова йде не лише про власне галицьких бояр, а й перемишльських, Звенигородських, теребовльських, бояр інших центрів Галичини, то і в цьому разі їх кількість досить значна. Утримуючи в своїх руках фактично всю землю, галицьке боярство становило одну з головних політичних сил землі. Певне уявлення про його реальне економічне становище дає літописна стаття, що розповідає про антибоярські санкції Данила Галицького. Захопивши під Галичем двір Судислава Великого, князь взяв “вино и овоща, и корма, и копии, и стрѣлъ, пристраньно видити”[341].

Способи утворення великого боярського землеволодіння були різними: експропріація (захоплення силою) земель общинників, освоєння нових земель, їх купівля, князівські пожалування за службу. Відповідно до змін у поземельних відносинах змінювалось і давньоруське законодавство. “Руська Правда” утримує ряд норм, у яких послідовно проводиться різниця правового статусу майна смерда і боярина: “Аже смерд умреть, то задницю князю; аже будуть дщери у него дома, то даяти часть на не; аже будуть за мужемь, то не дасти части им... Аже в боярах, любо в дружине, то за князя задниця не идет, но оже не будет сынов, а дщери возьмуть”.

Зміст цих постанов полягає в обмеженні прав спадщини смердів, дочки яких не могли бути правонаступниками, в той час як боярські дочки володіли всіма правами на батьківське помістя.

У XI — XIII ст. дрібними землевласниками ставали дружинники, яких князі і бояри наділяли землею і селами за військову службу. Із них поступово формувався стан дворян.

Крупним землеволодільцем була Руська православна церква. Вже “Уставом” Володимира Святославича церкві надавалася десята частина податкових надходжень. Ярослав Мудрий забезпечив десятиною церкву Бориса і Гліба у Вишгороді. В “Чтении о Борисе и Глебе” повідомляється, що князь Ярослав “шед в стольный град (Киев), повеле властелину града того (посаднику Вишгорода. — П.Т.) даяти дани церкви святою десятую часть”[342]. Пізніше, як свідчать князівські грамоти Мстислава Володимировича, Всеволода та Ізяслава Мстиславичів Юр’євому і Пантелеймонову монастирям Новгорода, а також статути Ростислава Мстиславича і Андрія Боголюбського, церкві надавалося не лише право десятини, а й передавались у володіння великі земельні наділи. Села Києво-Печерського монастиря згадуються уже в ранній період його історії. Близько 1087 р. князь Ярополк передав у власність цього монастиря “всю жизнь свою: Небльскую волость, и Деревьскую, и Лучьскую и около Киева”. Крім того, він давав десятину церкві Богородиці. “Бяше блаженний св. князь тих, кротък, смирен и братолюбив, десятину дая светей Богородици от всего своего именья по вся лета”[343]. Аналогічні дари відписала монастиреві і дочка Ярополка: “А по своем животѣ вда