Читати книгу - "Гора між нами"

Під вечір, коли надворі почало сутеніти, я взяв лук та знов піднявся на кряж, де бачив сліди. Знайшовши зручний осокір, я вмостився на його гілці. Через холод важко було сидіти нерухомо, але я терпів. Десь під захід сонця я побачив якийсь рух та почав уважно роздивлятися сніг. Тваринка поворухнулася знов, і я нарешті розгледів: метрів за п’ятнадцять від мене сиділо шість кролів. Я напнув тятиву, наполовину видихнув, уважно прицілився та випустив стрілу. Вона ввійшла чітко між лопатками кроля — і він задріботів лапами. Інші сиділи нерухомо. Я знов заклав стрілу, націлився й випустив.

Додому я повернувся з двома кролячими тушками на осокоровій паличці і примостив їх над вогнем. Ешлі складала пазл.

— А чого тільки два?

— Я стріляв тричі.

— І в чому справа?

— Один поворухнувся.

— І?

— Слухай, із таким відсотком влучень людей беруть до вищої ліги та вішають їхні портрети у Залі слави.

— Цього разу я закрию на це очі.

Кролик повільно підсмажився, і я навіть відшукав трохи солі в шухлядах. Ешлі з усмішкою від вуха до вуха поїдала м’ясо, запиваючи його супом.

— А ти нічогенько кроля готуєш!

— Дякую. Справді непогано — мені й самому подобається.

— Слухай, а зовсім не схоже на курку, — зауважила вона, повільно пережовуючи шматочки.

— А чому має бути схожим на курку?

— Мені здавалось, усе м’ясо на смак схоже на курятину. — Ешлі витягла з рота якусь маленьку кісточку. — Але це неправда. Узагалі відтоді, як я тут з тобою, нічого за смаком не нагадує курку.

— Ну, дякую.

За тридцять хвилин між нами лишилася тільки тарілка з кісточками та дві порожні миски. Ми вляглися коло вогню. Приємно було відчувати повний шлунок. Та особливо я сумував за сіллю. Зважаючи на те, скільки мені довелося пітніти, електролітів в організмі точно зосталося мало, і сіль не завадить.

Ешлі кивнула в бік коробки з «Монополією».

— Ти граєш у таке?

— Давно вже не доводилося.

— Мені також.

Три години потому вона мала три чверті поля, збудувала готелі чи не в кожній клітинці, а я впевнено наближався до банкрутства і платив шалені гроші майже щоразу, як кидав кості.

— Із тобою непросто! — зітхнув я.

— Ми трохи грали в це, коли я була мала.

— Трохи?

— Ну, може, трохи частіше, ніж трохи… То що, який у тебе план?

— Я збирався дочекатися, поки вщухне сніг, і подивитися, чи не зможемо ми… — Я спостерігав, як вона рахує клітинки, пересуваючи свою фішку.

— Я не про план забратися звідси. Я про план щодо твоєї дружини. Як ти збираєшся залагодити цю ситуацію?

Я стенув плечима.

— Розповідай-но.

— Я…

— Якщо ти плануєш хіба що заїкатися, то я не надто розраховувала б на успіх.

— Ти ж не даєш мені й слова сказати!

— Даю. Кажи. Що ти збираєшся робити? Ти ж гарний хлопець, ти маєш це виправити.

— Усе не так просто.

— Вітаю в реальному світі. Тут загалом немає нічого простого. Що ти їй наговорив?

— Я сказав… деякі слова…

— Як і всі ми. Які саме слова?

— Такі, що не можу їх узяти назад.

— Чому?

— Бо вони… вона… — Я заплющив очі, глибоко вдихаючи.

— А ті слова були правдою?

— Так. Але це не означає, що я мав рацію.

Ешлі кивнула.

— Колись тобі доведеться навчитися бути відвертішим. І я тобі в цьому допоможу. Зі своїм диктофоном тобі говорити набагато легше, ніж зі мною.

— А я тобі відразу це казав.

— Останнім часом ти менше записуєш. Чому?

— Може, нічого казати.

— Слухай, хоч що ти сказав — завжди можна узяти свої слова назад. Це ж просто слова. Що взагалі такого жахливого можна сказати?

Я поворушив дрова в каміні та пробурмотів:

— Каміння й палиці можуть зламати кістки… але якщо хочеш ударити когось глибоко — бий словами.

* * *

Ешлі спала уривками. Десь після півночі я прокинувся та підкинув оцупків у вогонь. Потім підійшов до неї, відсунув спальник та перевірив ногу. Набряк трохи зменшився, і шкіра вже не охоплювала м’язи так туго. Це добре. Поруч із нею лежала дошка з пазлом — там вже можна було розібрати якийсь малюнок. Скидається на засніжені гори.

Зблиски полум’я кидали на Ешлі дивні тіні. Ось її довгі ноги, одна вище від другої. Розслаблені м’язи. Видно колючі волосинки на ногах — зайве нагадування про те, як давно ми тут. Голова схилилася набік, і комірець футболки трохи з’їхав на плече. Трусики давно вже не охоплювали стегна — стали завеликі.

Я торкнувся її скроні й відсунув пасмо волосся. Потім провів рукою по шиї та нижче — по руці. Торкнувся кінчиків її пальців — і по її шкірі побігли мурашки.

— Ешлі!..

Вона не поворухнулася. Мій шепіт потопав у шумі вогню.

— Я…

Вона повернула голову й глибоко вдихнула, а згодом повільно видихнула. Під повіками бігали зіниці. Я ніяк не наважувався сказати правду.

Розділ тридцять п’ятий

За тиждень ми знову поїхали до лікаря. По дорозі від машини до кабінету тебе нудило в кожен смітник. Настрій я мав паскудний, а ти ще й примовляла:

— Це ти зі мною таке зробив, бачиш?

І сперечатися тут було зась.

Виношуючи двійню, треба частіше їздити на ультразвукове діагностування. Нам робили тривимірне, бо твій лікар хотів переконатися, що все йде як слід. Беручи до уваги моє становище в лікарні, вони якомога краще дбали про тебе, бо по суті піклувались і про мене теж.

Нас укотре викликали на прийом. Знов отой слиз на живіт. Цього разу ми слухали серцебиття двох сердечок. Усе наче було в нормі.