Читати книгу - "Дюна"

Востаннє зиркнувши на Джессіку, Барон розвернувся і вийшов за двері. Вона провела його поглядом, міркуючи: «Усе, як казала Превелебна Матір, — він надто сильний і лютий».

Увійшло двоє харконненівських солдатів. Ще один — обличчя як пошрамована маска — стояв у проході з наведеним лазерострілом.

«Глухий, — подумала Джессіка, вивчаючи пошрамоване обличчя. — Барон знає, що проти всіх решти я можу використати Голос».

Пошрамований глянув на Пітера.

— Хлопчина — на ношах на вулиці. Якими будуть ваші накази?

Пітер звернувся до Джессіки.

— Я хотів підкорити тебе, пригрозивши вбити твого сина, але тепер починаю розуміти, що це не спрацювало б. Я дозволив своїм почуттям затьмарити розум. Погана тактика для ментата. — Він звернувся до пари солдатів, повернувшись так, щоб глухий міг читати по губах. — Відвезіть їх у пустелю, як радив зрадник щодо хлопчиська. Його план — хороший. Хробаки знищать усі сліди. Їхніх тіл ніколи не знайдуть.

— Ви не хочете прикінчити їх власноруч? — запитав пошрамований.

«Він читає по губах», — збагнула Джессіка.

— Я піду за прикладом мого Барона, — мовив Пітер. — Заберіть їх, куди порадив зрадник.

Джессіка відчула в його голосі суворий ментат-контроль і подумала: «А він також боїться Правдомовиці».

Пітер знизав плечима, відвернувся і вийшов у двері. На мить завагався, і Джессіка подумала, що він може повернутися, щоб востаннє на неї глянути, але той вийшов, не озирнувшись.

— Не тішить мене думка про зустріч із Правдомовицею після нічної роботи, — сказав пошрамований.

— Та навряд чи ти зустрінешся зі старою відьмою, — відказав один із солдатів. Він обійшов навколо Джессіки й схилився над її головою. — Робота сама себе не зробить, доки ми стоятимемо тут і теревені правитимемо. Бери її за ноги і…

— Чому б нам не вбити їх тут? — запитав пошрамований.

— Брудна справа, — відказав перший. — Якщо тільки ти не хочеш задушити їх. А я люблю добру пряму роботу. Викинемо їх у пустелі, як і казав зрадник, різонемо раз чи два, приманимо хробаків. І підчищать нічьо не доведеться.

— Ага… гаразд, гадаю, ти маєш рацію, — відповів пошрамований.

Джессіка слухала їх. Спостерігала і запам’ятовувала. Але кляп блокував її Голос, та й між ними був глухий, на якого треба зважати.

Пошрамований заховав свій лазеростріл у кобуру і взяв її за ногу. Вони підняли її, як мішок із зерном, протягли крізь двері й кинули на ноші на силових підвісках біля іншої зв’язаної постаті. Коли вони розвернули її, припасовуючи до нош, жінка побачила обличчя сусіда — це Пол! Його теж зв’язали, але не закрили кляпом рот. Його обличчя було на відстані десяти сантиметрів від її власного, очі заплющені, дихання рівне.

«Його напоїли снодійним?» — запитувала вона себе.

Солдати підняли ноші, й Пол трішечки розплющив очі — на Джессіку дивилися темні щілини.

«Тільки б він не використав Голос! — молилася вона. — Глухий охоронець!»

Пол заплющив очі.

Юнак виконував дихальну практику, щоб заспокоїти розум і послухати своїх викрадачів. Глухий становив проблему, але Пол зміг стримати розпач. Завдяки системі заспокоєння свідомості Бене Ґессерит, якої матір навчила його, він зберігав розважливість і був готовим скористатися будь-якою можливістю.

Пол дозволив собі ще раз глянути на обличчя матері через щілинки очей. Здається, її не поранено. Однак вона із заткнутим ротом.

Він дивувався, хто зміг полонити її. Його власне викрадення було доволі простим: він ліг у ліжко, прийнявши капсулу Юе, а прокинувся зв’язаним на цих ношах. Можливо, щось таке трапилося і з нею. Логіка волала, що зрадник — Юе, але Пол досі вагався. Не міг збагнути, як це: сукський лікар — і зрадник.

Ноші злегка нахилилися, коли харконненівські вояки винесли їх крізь дверний отвір в осяяну зірками ніч. Силова підвіска ковзнула об портал. Потім їх несли по піску — кроки охоронців шелестіли. Крило ’топтера бовваніло вгорі, сховавши небо. Ноші поставили на землю.

Очі Пола звикли до тьмяного світла. У бляклому зеленому світлі панелі приладів юнак упізнав глухого вартового, коли той прочинив двері ’топтера й зазирнув усередину.

— Ми летітимемо на цьому ’топтері? — запитав він й озирнувся, щоб прочитати відповідь по губах колеги.

— Зрадник казав, що він пристосований до роботи в пустелі, — відповів інший.

Пошрамований кивнув.

— Але це маленький зв’язковий апарат. І місця там вистачить тільки на двох.

— Двох і вистачить, — відказав солдат, який тягнув ноші. Він підійшов ближче, щоб глухий міг прочитати по губах. — Ми подбаємо про них, Кайнете.

— Барон наказав мені перевірити, що з ними трапилося, — відрізав Пошрамований.

— Що тебе так хвилює? — запитав інший солдат, який ішов за ношами.

— Вона — Бене-Ґессеритська відьма, — відповів глухий. — А вони мають силу.

— Аааа…. — носильник указав рукою на вухо. — Отже, одна з них? Скумекав, про що ти.

Солдат позаду нього рохнув.

— Скоро вона стане м’ясом для хробаків. Не думаю, що Бене- Ґессеритська відьма має силу над одним із тих великих хробаків. Що скажеш, Чиґо? — він підштовхнув ліктем носія.

— Ага, — відказав той. Він повернувся до нош, узявши Джессіку за плечі. — Ходімо, Кайнете. Можеш провітритися з нами, як хочеш дізнатися, що трапилося.

— Як мило з твого боку запросити мене, Чиґо, — відказав Пошрамований.

Джессіка відчула, як її піднімають. Тінь від крила повернулася, відкриваючи зорі. Перевіривши кримскілові пута, жінку запхали у хвіст ’топтера й зафіксували. Пола, надійно зв’язавши, кинули до неї, і Джессіка побачила, що синові пута — це звичайна мотузка.

Пошрамований — глухий на ім’я Кайнет — сів попереду. Солдат Чиґо, що перетягував ноші, обійшов з іншого боку й сів поруч із ним.

Кайнет зачинив двері й нахилився до важелів керування. Підібгавши крила, ’топтер різко злетів і рушив на південь за Оборонну Стіну. Чиґо поплескав компаньйона по плечу й мовив:

— Чому б тобі не розвернутися і не наглядати за тими двома?

— Ти точно знаєш, куди летіти? — Кайнет дивився на губи Чиґо.

— Я так само, як і ти, слухав зрадника.

Кайнет розвернув крісло. Джессіка побачила відблиски зоряного сяйва на лазерострілі в його руці. Її очі звикли до слабкого світла, яким повнився ’топтер, але пошрамоване обличчя вартового перебувало в тіні. Джессіка перевірила свій пасок безпеки і зрозуміла, що він доволі вільний. Вона відчула шерехатість у паску на лівому плечі і збагнула, що він майже повністю відрізаний і порветься від різкого ривка.

«Хтось побував у цьому ’топтері, приготувавши його для нас? — запитувала себе вона. — Хто?» Вона повільно відтягнула зв’язані ноги від Полових.

— Кажу тобі, це марнотратство — нищити таку красиву жінку, — сказав Пошрамований. — Ти коли-небудь був із високородними? —