Читати книгу - "Стрілець. Темна вежа І"

Чоловік у чорному розкрив сьому. По осяйному блакитному небі піднімається сонце. Довкола нього пустують купідони та маленькі феї. Під сонцем — неозоре червоне поле. Троянди чи кров? Стрілець не міг сказати. «Мабуть, і те, і те», — подумав він.

— Сьома карта — це Життя, — тихо сказав чоловік у чорному. — Але не для тебе.

— А куди вона ляже?

— Поки що тобі про це знати не дано, — ухильно відповів чоловік у чорному. — Втім, як і мені самому. Я не той Великий, котрого ти шукаєш, Роланде. Я всього лише його речник. — І він недбало скинув карту щигликом у багаття, що вже дотлівало. Вона зайнялася, почала скручуватися і спалахнула яскравим полум’ям. Серце стрільця забилося в грудях, мов шалене, й огорнулося льодом.

— А тепер спи, — безжурно мовив чоловік у чорному. — «І спати. Може, й снити» і тому подібне.

— Якщо мої кулі тебе не беруть, то, може, рукам це вдасться, — погрозливо сказав стрілець. Відштовхнувшись від землі ногами, що раптом стали прудкими й легкими, він буквально перелетів через вогнище, простягаючи руки вперед. А чоловік у чорному все посміхався й ніби збільшувався в розмірах, а потім почав віддалятися довгим лунким коридором. Світ наповнився звуками сардонічного реготу, а стрілець усе падав, і помирав, і засинав.

Йому наснився сон.

ІІІ

Всесвіт був порожнім. Ніщо ніде не рухалося. Нічого взагалі не було.

Приголомшений побаченим, стрілець ширяв у невагомості.

— Ну що ж, хай станеться світло, — сказав байдужий голос чоловіка в чорному. І сталося світло. Стрілець відсторонено подумав, що світло — це добре.

— Тепер — темрява вгорі, а в ній — зорі. Внизу — вода.

І сталося так. Він ширяв над безкраїми морями. Над головою мерехтіли незліченні зірки, та він не бачив жодного сузір’я, що вказували йому шлях протягом усього довгого життя.

— Земля, — наказав чоловік у чорному. І сталося так. Суша піднялася з води, здригаючись від конвульсій, яким, здавалося, не буде кінця. Земля була червона, безплідна, вся в тріщинах і лискуча від виснаженості. Вулкани, не знаючи спокою, вивергали потоки магми, виступаючи на поверхні землі, наче велетенські прищі на потворному обличчі підлітка.

— Добре, — промовляв чоловік у чорному. — Для початку непогано. Нехай на землі з’являться рослини. Дерева. Трава й поля.

І сталося так. По землі розбрелися динозаври. Вони рикали, гавкали, пожирали один одного, і падали в киплячі смоляні ями, і застрягали там. Розросталися величезні тропічні ліси. Гігантські папороті привітно махали до неба зубчастим листям. По листю повзали двоголові жуки. Усе це стрілець бачив. І все одно почувався несказанно великим.

— А тепер хай буде людина, — тихо сказав чоловік у чорному, але стрілець падав… падав угору. Обрій цієї неозорої землі, що невпинно родила, почав вигинатися. Так, усі казали, що він вигнувся, його вчитель Ванней стверджував, що це довели ще до того, як світ зрушив з місця. Але це…

Усе далі й далі, вище й вище. Неймовірно, але просто в нього на очах народжувалися й губилися в кучерявих хмарах континенти. Світ живився від плаценти атмосфери. І сонце, що сходило з-за краю землі…

Він закричав і прикрив очі рукою.

— Хай станеться світло!

Громовий голос належав зовсім не чоловіку в чорному. Відлуння від нього прокотилося в найдальші куточки Всесвіту, заповнило собою світи й простір між світами.

— Світло!

Він усе падав і падав.

Сонце згасло. Повз стрільця пронеслася червона планета, всіяна каналами. Довкола неї несамовито кружляли два місяці. Далі був запаморочливий вир поясу каміння, а за ним — гігантська планета. Над поверхнею клубочився газ, а розміри були занадто великими, щоб вона могла підтримувати саму себе, тож біля полюсів поверхня була сплющена. А ще далі — оповитий кільцем гострих крижаних уламків світ, що сяяв, неначе коштовність.

— Світло! Хай станеться…

Ще світи, один, другий, третій. І далеко за межами останнього зі світів — самотня кулька з криги й каменю, що оберталася в мертвій темряві довкола сонця, котре блищало не яскравіше за тьмяну монету.

Далі — чорнота.

— Ні, — сказав стрілець. Голос у мороці зазвучав приглушено й безбарвно. Глибину цієї пітьми годі було з чимось порівняти: то була чорнота з чорнот. Поряд із нею глупа ніч людської душі виглядала б як ясний день, тьма підземного краю — брудною плямою на обличчі Світла. — Більше не треба. Будь ласка, не треба більше. Не треба.

— СВІТЛО!

— Годі вже. Не треба, благаю…

Зорі почали тьмяніти. Цілі туманності зливалися в одне й ставали всього лише розпливчастими плямами світла. Весь Всесвіт, здавалося, згортався довкола нього.

— Прошу, не треба, не треба, не треба…

— Тоді відступися. Облиш думки про Вежу. Простуй своїм шляхом, стрільцю, і почни рятувати свою душу, а це не швидко й не просто робиться, — почув він над вухом вкрадливий шепіт чоловіка в чорному.

Роланд зібрався на силі. До дрожі вражений і самотній, занурений у темряву, боячись того таємного знання, що несподівано відкрилося йому, він зібрався з силами і дав остаточну відповідь:

— НІКОЛИ!

— ТОДІ ХАЙ СТАНЕТЬСЯ СВІТЛО!

І світло сталося. Воно звалилося на нього відбійним молотом, це неосяжне первісне світло. Свідомість не мала жодного шансу вижити у цьому сліпучому спалаху… і загинула. Але перед цим стрілець чітко побачив те, що мало для нього вселенське значення. З останніх сил він ухопився за це видиво, а потім занурився, шукаючи порятунку в самому собі, доки світло не засліпило його очей і не підірвало розум.

Він тікав від світла і того знання, котрим це світло було сповнене, тому прийшов до тями. Так робимо всі ми, так роблять кращі з нас.

IV

Коли він прокинувся, досі була ніч. Утім, годі було зрозуміти, чи це та сама ніч, чи вже наступна. Із зусиллям струсивши з себе ману, у яку його занурив демонічний стрибок на чоловіка в чорному, він подивився на колоду, де раніше сидів Волтер О’Дим (так називали його деякі люди, яких Роланд зустрів на своєму шляху). Там нікого не було.

Його охопив страшенний розпач — Господи, знову доведеться починати спочатку, — і тут за його спиною пролунав голос:

— Я тут, стрільцю. Не подобається мені, коли ти так близько. Ти розмовляєш уві сні. — І він порснув зо сміху.

Стрілець нетвердо зіп’явся на ноги й повернувся. Багаття вже майже догоріло і ледь жевріло в сірому попелі, залишивши знайомий нечіткий візерунок спаленого хмизу. Поряд із ним, смачно й потворно плямкаючи губами, сидів чоловік у чорному — доїдав жирні залишки кролика.

— А ти молодець, — відзначив він. — Твоєму батькові я