Читати книгу - "Епік"

— Я спостерігаю за тобою з певною цікавістю, — пролунав разюче давній голос, позбавлений людської теплоти, й налякав Екзекутора, який миттю випростався, намагаючись побачити, хто озвався до нього. Кінь перелякано заіржав, здибився, його вологі чорні очі закотилися од жаху.

У центрі кам’яного кола, на жертовному камені стояв граф Ілістивостич, вампір.

Екзекутор судорожно схопився за руків’я Гостреця. То була вкрай небезпечна зустріч, найгірша, яка могла трапитися в околицях Ньюгейвена. Хоча Рагнок почувався невразливим перед будь-яким ігровим персонажем, тепер він злякався. Примхливий і прикрий поворот долі міг зруйнувати все. Сидячи на стільці в Майклгарді, Рагнок відчув, як усе його знервоване тіло облив холодний піт, немов його викрутив хтось ізсередини.

— Ти обережний, якщо не витяг зброї, бо інакше мені довелося б діяти, — ошкірився граф порочною, грішною посмішкою, намагаючись утягти Екзекутора в атмосферу спільної змови. Рагнок і далі стискав і розтискав пальці, але відступив назад і відчув незначну полегкість.

— Будь ласка, не лякайся. Повір, ти і я маємо багато спільного. — Вологі, криваво-червоні вуста вампіра знову скрутились у похмурому зачудуванні. Рагнок ще більше заспокоївся, побачивши манери того створіння, й цього разу спромігся кивнути головою у відповідь.

— Якщо я розумію правильно, ти — істота, яка може входити в мій світ і покидати його.

Рагнок був електризований словами вампіра, волосся йому негайно стало сторч. Аж ніяк не звичайний НІП перестрів його сьогодні.

— Ти… ти розумієш, що це гра? — затинався він.

— Гра? — лагідно засміявся вампір. — Для вашого поріддя — можливо, але це моє буття.

— Ти живий?

Знову лиховісний сміх, теплий і ніжний, з гіркотою отруєного меду:

— Якщо Володаря Немертвих ти називаєш живим, то чому ж я живий. — Вампір підібрав свої шати й сів на прадавній камінь. Повів рукою навколо себе, показавши на зірки, місяць і понурі менгіри: — Це мій світ. Я не можу лишити його. І якщо коли-небудь настане кінець світу, скінчиться й моє існування. — Очі вампіра зустрілися з очима Рагнока, що вже не міг відвести погляду од їхньої палючої, прекрасної виразності, хоч як вони пекли його. — Що ж, мені видається, що й ти не дуже хочеш, щоб настав кінець цього світу. Чи слушні мої слова?

— Звичайно.

— Добре, тоді ми союзники.

Ця проста заява дещо заспокоїла страхи Рагнока. Він зрештою прийняв руку з Гостреця, і граф схвально кивнув.

— Я бачив, як ти сьогодні вбив кількох наймогутніших персонажів Ньюгейвена. Чи правильно я виснував, що ти вчинив так тому, що це якимось чином зміцнює твоє становище як наймогутнішої істоти у твоєму світі?

— Так. — Рагнок дозволив собі при цьому легеньку усмішку, вперше його новий статус був сформульований словами. І то створінням з «Епіку»!

— У цьому є безперечний сенс. — Вампір висловив своє задоволення кивком, що, здається, робив їх обох спільниками у великому злочині і ще більших, які будуть скоєні згодом. — Тоді я повинен попередити тебе про небезпеку, якої ти, напевне, не усвідомлюєш. — Він замовк, щоб увиразнити свої наступні слова — Існує можливість зруйнувати цей світ. Не маючи знань про вашу справжню природу, я скоїв страшну, дарма що цілком зрозумілу помилку й дозволив деяким вашим істотам дізнатися про це — істотам, які не тільки заявили про своє прагнення покласти край цьому світові, а й саме цієї миті, коли ми розмовляємо з тобою, наклали свої руки на предмет, здатний зруйнувати його!

— Ні! Це неможливо! — вигукнув приголомшений Рагнок і замовк, його мозок мало не розривався од напруги. Хто міг би покласти край грі?

— На жаль, хоча це завдання вкрай важке, воно здійсненне. Можливо, тільки раз на сотню років може з’явитися група людей, здатних довести до кінця цей пошук, надто якщо вони мають ресурси драконового скарбу, що допомагають їм!

— Оті недоумки з Остерфіорда! — аж загарчав, збагнувши, про кого йдеться, Рагнок.

— Недоумки? Не думаю. — Голос вампіра став твердим од невдоволення, і Рагнок здригнувся, відчувши, як його тіло вкривають нашарування криги. — Вони вбивці Інріата, найдавнішого. Вони спромоглися втекти од мене з допомогою короля Акіріона, чия держава безтурботно існувала під хвилями тисячу років. Після своєї втечі вони невідступно подорожують тільки вдень, коли я не можу зашкодити їм. Їх не можна недооцінювати. — Полум’я, що супроводило цю заяву, змусило Рагнока зойкнути й відсахнутися, він одчайдушно прагнув покласти край цій зустрічі, однак усе-таки йому кортіло побути цілу ніч у товаристві цього монстра, який, дарма що був якимось різновидом НІПа, що зазнав еволюції, так добре розумів темні пориви його душі.

— Гаразд, — заговорив Рагнок сухим, сповненим вагань голосом. — Я піду і вб’ю «Остерфіордських гравців».

Вампір кивнув головою:

— Добре, союзнику. Дозволь мені побажати тобі жити так довго у твоєму світі, як я заглядаю вперед у своєму. — Створіння широко розпростерло руки, з переливчастих шат, які огортали його тіло, виросли крила. Хвиля зловісної радості охопила Рагнока, коли вампір почав підніматись, і він нічого так не бажав би, як купатися в ній.

Рагнок змусив себе відірватися од цього порочного почуття і аж затремтів усім тілом.

— Тобто я як Екзекутор маю піти і вбити їхніх персонажів.

Граф Ілістивостич одразу заціпенів, знову важко опустившись на землю.

— Ні, мій друже, цього не досить. — Голос вампіра був розмірений, але Рагнок кволо застогнав, вловлюючи нотки притлумленого гніву, що зривалися з тонких вуст. — Намагаючись ублагати мене, щоб я зберіг йому життя, один персонаж на ймення Попеля висунув аргументи, які й досі глибоко непокоять мене. — Після цих слів вампір із цікавістю придивився до Рагнока, немов знімаючи з нього мірку для домовини. — Убивство їх у цьому світі не ліквідує їхніх знань про спосіб покласти край цьому світові. Вони повернуться в нових подобах, подобах, яких ми не впізнаємо, правда?

— Правда, — збуджено і швидко відповів Рагнок.

— Тоді невже ти не розумієш? Щоб назавжди знищити їхнє знання, ти повинен убити їх у своєму світі. — Вампірів погляд горів дедалі несамовитіше, заохочуючи Рагнока поринути у збудження ловів і в їхній кривавий кінець.

— Ага! Гм, це неможливо, — знову застогнав Рагнок, боячись викликати невдоволення графа.

— Невже ти не наймогутніша істота у своєму світі? — спохмурнів вампір, і од виразу його обличчя Рагнокові краялося серце.

— Так-так, я наймогутніший. Але наш світ дуже відрізняється од цього, тут ти не зрозумієш. Ніхто, жодна людина, ніколи не б’є іншу людину, вже не кажучи про вбивство. Я єдиний у своєму світі, хто скоїв убивство, —