Читати книгу - "Викрадач ангелів"

Пастор Лінд зайшов у церкву через бокові двері й приєднався до ангельського гурту. Сімсотлітній ангел, охоронець світла, як назвав його Фелікс. Та крім усього то був збентежений старенький пастор із ріденьким білим волоссям, що стирчало навсібіч, і приємним виразом обличчя. Достеменно так, як і темний ангел Асмодеус, він мандрував крізь століття в різних іпостасях. Але на відміну від темного ангела, якого все ще носила світами безмежна ненависть і мстивість, пастор з’явився тут через те, що мав одну мету — опікуватися долею маленького містечка. Бувши братом Фрателлюсом, він знав лицаря Вовка й передав йому всі свої знання. Зненацька Фабіанові страшенно захотілося, щоб зараз пастор Лінд передав усі ті знання йому.

Мовби прочитавши Фабіанові думки, пастор обернувся до нього, підморгнув і мовчки кивнув головою.

Пролунали звуки горна і, шумно змахнувши великими крилами, зі свого місця над головним вівтарем спустився архангел Михаїл із вогненним мечем у руці. В другій у нього був якийсь позолочений звиток.

— Феліксе Фіксе, херувиме й ангеле світла третього ступеня, сьогодні тебе можна прийняти до спільноти ангелів-охоронців, — урочисто промовив Михаїл. Голос у нього був натхненний і глухий. — Почесний ескорт, зайняти місця!

Ґабриїл, Камаїл, Рафаїл, Сакиїл, Анаїл та Касиїл поставали по троє з кожного боку від Фелікса. Фабіан трохи відступив.

— Феліксе Фіксе, виходить, ти склав іспит на відмінно! — проголосив Михаїл. Голос його дзвенів у церкві так, що здавався ще красивішим за музику. — Стань навколішки й отримай свій чин і нове ім’я!

Фелікс укляк перед архангелом Михаїлом навколішки і прийняв від нього позолочений звиток.

Тоді Михаїл підняв вогненного меча і, вдаряючи Фелікса по разу в кожне плече, промовив:

— Віднині ти будеш ангелом-охоронцем першого ступеня і носитимеш ім’я Фабиїл. Тебе призначено ангелом-охоронцем міста Вовчі Гори, з яким ти маєш особливий контакт.

Фабіанове серце мало не вистрибувало з грудей. Фелікс (бо ж він був ним для Фабіана й досі) стане ангелом-охоронцем міста й носитиме відповідне ім’я. Фабиїл. Як славно все складалося!

Фабиїл підвівся. І тепер він начебто виріс. Вимахав такий заввишки, як інші ангели, і крила в нього стали великі та білі, як сніг. Довкруг його голови сяяло сліпуче світло.

— Тепер ти маєш більші повноваження, — сказав Михаїл. — Тобі, здається, неабияк довіряють. Але не зовсім забувай Фелікса Фікса. У ньому теж було чимало доброго.

Всі ангели засміялися. Їхній сміх розкотився луною у дзвонах, що висіли високо над ними.

— Дякую, — сказав Фабиїл. — Я з гордістю носитиму цей титул та ім’я. Однак мені ще хочеться декому подякувати.

Він обернувся до Фабіана.

— Фабіане Рінґере, — мовив він, — дякую, що ти спустив мене на землю, і за те, що ти добрий і вірний товариш. По-перше, це корисний досвід для ангела, по-друге — це так само дуже важливо для ангела, як і для будь-кого смертного.

Решта ангелів привіталися з Фабіаном, а коли Михаїл власного персоною підійшов до нього, хлопець похолов.

— Фабіане Рінґере, нащадку лицаря Вовка, — задзвенів у церкві голос архангела. — Сьогодні ти можеш поновити угоду свого прапращура, яку він із нами уклав. Чи бажаєш ти це зробити?

Фабіан намагався сказати «так», але не міг навіть писнути. Натомість кивнув головою.

Михаїл зі звитком пергаменту, який Фабіан із Феліксом знайшли в каплиці Фенріса, владно махнув рукою і свіжоспечений лицар Фабиїл ступив уперед. Він розгорнув його, а Михаїл подав Фабіанові позолочене гусяче перо.

Фабиїл тицьнув пальцем на підпис лицаря Вовка внизу аркуша, і Фабіан тремтячою рукою поставив під ним своє ім’я. З’явившись там, золотисті літери засяяли. Місто й ангели гарантували безпеку ще на сімсот років.

Згорнувши пергамент, Фабиїл вручив його пасторові Лінду, і той пообіцяв задля майбутнього добре його пильнувати.

— Стань навколішки, Фабіане, — сказав Михаїл, — і прийми посвячення в лицарі.

Фабіан не зважився заперечити й став наколішки. Михаїл легенько вдарив його по плечах сяючим, вогненним мечем. Хлопець відчув, як його тіло налилося теплом і силою.

— Я посвячую тебе в лицарі архангела Михаїла. Нині ти володієш найважливішими для міста й для твоєї родини речами — замком і перснем. Наша угода триває далі завдяки тобі, а до того ж у тебе ще є срібна шпора. З часом ти дізнаєшся, як нею користуватися. Тобі завжди треба буде стояти на службі добра зі своєю зброєю. — Він простягнув Фабіанові руку, щоб допомогти підвестися.

Фабіан схопився за простягнену ангелом руку й зіп’явся на рівні. Він відчував себе дужим, гордим і щасливим.

Фабиїл став прощатися з рештою ангелів, які всі по черзі підходили до нього, вдаряли по плечах і вітали. Одне за одним вони знов зайняли свої місця в церкві, музика подаленіла і світло згасло. Врешті-решт усі ангели зникли. Фабіан пошукав очима пастора Лінда, але й той зник разом із усіма.

Коли все стало так, як і раніше, ангел Фабиїл обернувся до Фабіана.

— Бач, що вони нам улаштували, лицарю Фабіане, — мовив він.

Фабіан не знав, що й казати. Юний ангел, який стояв перед ним, був такий гарний і осяйний, що йому просто захопило подих. Любий Феліксе, було б набагато легше, якби ти й далі лишався зухвальцем!

Фабиїл прочитав його думки.

— Те, що дісталося тобі сьогодні, буде рости й розвиватися разом із тобою, — сказав він. — Але я розумію, що, може, це трохи забагато як на один раз. Якщо ти коли-небудь захочеш мати Фелікса, то матимеш. Ти ж мене знаєш.

Фабіан кивнув головою і заплющив очі. Коли ж він їх розплющив, перед ним стояв Фелікс — такий-такісінький, як звичайно й був.

— Ось так, — мовив він і струснув кучерями. — Я тут. Хочеш іще марципанів?

Фабіан засміявся.

— Ходімо на терасу вежі, де я тебе здибав, — сказав він. — Мені хочеться побачити лелек.

На вежі вони сіли на осонні й задивилися на краєвид міста. Всі лелечі гнізда були на місці, і в них повернулися лелеки.

У гнізді, де він побачив Фелікса, стояла найкрасивіша пара лелек. Схиливши голови набік, птахи клацали дзьобами, ніби сміялись від радости. Вони мали найчервоніші серед усіх міських лелек дзьоби й найкрасивіше оперення.

Фабіан підійшов до балюстради й замружився від сонця. Зруйновані вежі замку, як завше, височіли на гребені гір, але чомусь замок видавався не таким занедбаним, як раніше.

— Ти думаєш, що лелеки коли-небудь моститимуть гнізда на Вовчому Замку? — спитав він ангела.

— Це