Читати книгу - "Аукціон"

навіть на станції техобслуговування машин майстер по ремонту карбюратора нічого не тямить в електриці, спеціаліст по замках тікає як чорт від ладану од мастильних робіт, а бляхар нічого не розуміє у двигуні; відсутність колективної відповідальності за справу; ще п’ятдесят років тому кожен водій (а їх було мало) міг розібрати машину по гвинтику, а тепер, комусь щось не так, жене до слюсарів; відчужилися від техніки, моє діло крутити баранку. Те саме і в політиці: питаннями голоду займається одна комісія, загрозою біологічної війни — Друга, ядерними випробуваннями в повітрі — третя; як би звести їх воєдино? Чи можливо це? Особливо беручи до уваги той величезний рівень інформації, закладеної щоденністю науково-технічної революції в голови людей. Нарікання на те, що раніше, до супутників, життя було краще, наївні; справжня інтелігентність прагматична і повинна йти в світ з позитивними пропозиціями: як створити національні парки, я к зберегти порожні села, щоб людина не на. словах, а на ділі була зв’язана із землею-прародителькою, як перебороти страх у тих, хто боїться високого заробітку людини, котра так важко працює на землі; знову ж таки, російський куркуль — категорія національна, але ж куркуль одне, а справжній хазяїн — зовсім інше; страх перед глитаєм традиційний, історичний, пояснимий; як довести, що потяг городянина до землі — запорука державної могутності, так би мовити дріжджі патріотизму; я к сприяти цій тенденції, а не чинити їй опір?! Але ще й який чинять опір — «збагачення». Яке збагачення?! Якщо кожен матиме свою зелень, свої огірки та помідори, свої фрукти — це ж така підмога державі! Та де там, знову притискують «власника-садівника», відучують людей від копання в землі, від щастя спілкуватися з нею; зростає утриманство, — «нехай директор думає, як нас забезпечити усім на осінь, йому за це гроші платять і на машині возять»; а директор цей трохи більше за робітника одержує і до пенсії далеко не завжди доживає — часто розривається серце від перевантажень, від стресів, хай їм грець!

(Фол важко затягувався; хрускотів пальцями; його апарат прослухування — чорненький присосок на стіні, — фіксував шум води у ванній Ростопчина, передачу про тварин у Африці, будь вони неладні, ці слони, — і жодного слова.)

Ростопчин, не кладучи трубки, підставив голову під душ; стерво все зрозуміє, якщо я вийду з ванної з сухим волоссям; закусила вудила; не хоче лишати мене одного; стежить; треба було сказати, щоб ішла геть, що не хочу бачити її, зовсім чужу мені жінку, з іншим прізвищем, але я не вмію так, я ганчірка! Ні, ти не ганчірка, «Ейнштейн», ти не сидів у кущах, коли йшла боротьба, ти знав, що таке смерть, і не боявся її, а в молоді роки її бояться гостріше, ніж на старості, яка ж ти ганчірка, самоприниження; не треба, це від психічного нездоров’я, а ти ніколи не страждав істерією; виразка була, інфаркт був, печінка нікудишня, але голова працює; просто ти боїшся завдати будь-кому болю, і це обертається проти тебе; справді, доброта гірша за крадіжку; де ж Степанов; він не міг уже піти, мабуть, у кафе, снідає; він завжди викурює дві сигарети після кави, збирається перед днем; він зараз повернеться в номер, треба ждати; я вчора неправильно поводився із Золле, я повинен був відкрито підтримати Митю; ой, як це важливо — відкрито визначити позицію, не можна примирювати, арбітр — це одне, а примирник — зовсім інше; коли б я сказав Золле: «не будьте бабою, хіба можна не довіряти друзям, краще давайте подзвонимо вашим німцям», — усе склалося б інакше; Степанов правильно робив, коли пропонував йому це, а я метався між ними, дід-миротворець, і це обернулося істерикою «німця, розривом; ніяких документів Золле не прислав, а я чомусь був певен, що, повернувшись, матиму їх у номері, тому й пив, зволікаючи з поверненням у «Кларідж», мучився з цією німкою в її поганому готелі, куди доводиться проходити під наглядом двох здоровил; звичайно, у тебе з нею нічого не могло вийти, любов під пістолетом не для мого віку, потрібне розслаблення, ніжність, довіра; а що коли Степанов пішки подався на Нью-Бонд стріт? Цілком логічно, нове місто, дуже цікаво подивитися, ходить собі по вулицях, розглядає перехожих; він у Цюріху годинами просиджував за столиком кафе на вулиці, пив воду, курив, а потім повертався до мене й години дві бурмотів на свій маленький диктофон, але зовсім не про те, що бачив, а про чоловіків і жінок, про те, що любов і справедливість — різні речі; якщо хлопчик захищає батька, коли на того нападає мама, то це ще не любов, це обов’язкове право людини на чесність, не можна біле називати чорним; про те, що Достоєвський творив характер, який світ визнав російським, а Толстой і Лєсков із Салтиковим-Щедріним ішли за цим характером, були його рупором, крізь них лилося, дзвеніло, затоплювало; та якщо Толстого все-таки прийняв Захід, то дехто з Лондона, Парижа і Берліна не вважали за можливе побачити прозорливий геній Щедріна, і непередбачене розуміння проблем Росії, приховане в прозі Лєскова; Степанов наговорював на свій диктофончик про те, як чудово напрацьовує західнонімецьке телебачення вдячну пам’ять покоління: в день, коли помер композитор Кентнер, — автор «Паломників у ночі», «Овер енд овер», «Іспанських очей», чудовий музикант, — заплановану програму поламали, аби показати двогодинну передачу, присвячену улюбленцю молоді; страшно, звичайно, дивитися на веселого стриманого чоловіка, який диригує оркестром, його немає більше, помер п’ятдесятишестирічним у зеніті слави, емігрував з Німеччини, там його не визнавали, знайшов себе в Штатах; підспівує співакам, підморгує телекамері… Підморгував телекамері, більше не буде, але пам’ять про нього, після такої передачі, залишиться надовго; про те, що наші — я думаю, про росіян «наші», як і Степанов, — не вміють робити зірок, прогавили Висоцького, Алейникова, Бориса Андрєєва, Бернеса; французи зробили стереотип національного героя, знімаючи Габена з картини в картину, те саме з Бельмондо й Делоном, а наші все нових відкривають, російська пристрасть до винахідництва велосипедів, не вміють канонізувати героя, глупство яке, га?!

Так, подумав Ростопчин, він пішов, і я не зможу йому сказати про те, що мусив сказати, а коли розмовлятиму з ним по-російськи при стерві, вона все зрозуміє, вони все відчувають, ці кляті старі жінки, Клаузевіци якісь, а не люди, хай живе весела довірливість молодості, різниця у віці — гарантія добрих стосунків, їхньої стабільності, саме так, одруження одноліток — замок на піску, союз плюса з плюсом, з кожним роком дедалі