Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

Ятрила душу Лукії й близька розлука з другим братом Омельком, котрий мав цієї ж ночі рушати до Москви, як те ухвалила нині мирославська рада, і гончарівні хотілося хоч на прощання побалакати з ним, але парубка цілий день не було тут, бо, як подався зранку до фортеці, так його досі тут не виділи, і за серце хапала тривога: чи не сталося з Омельком якого лиха в тім бою…

За думками Лукія нічого не чула й не бачила, і так задумалась, в одну цятку втупившись, аж якийсь веселий парубчак, проходячи мимо, гукнув:

— Залатай-но горщик, дівко!

— А ти його спочатку виверни, — спокійно відповіла Лукія, — з лиця хто ж латає!

Вив'язавши з вузлика горнятко з кашею, кавалок сала й кусень хліба, Лукія збиралась полуднувати, але й про їжу забула, бо знов думала й думала про свого Мамая, що про нього чи не від самісінького Різдва нема ні чутки, ні гадки, і вболівала за ним, і сердилась, і нишком розмовляла з коханим… А тимчасом у неї щось питав круглий, як гарбуз, статечний дядечко, що тримав за повід лисуватого бичка, бузівка, купленого, видно, на заріз, вирядившись для такої спеки в добру смушеву шапку, в товстенний кобеняк з відлогою, в шкапові чоботи з новими пришвами.

— А чи макітри в тебе міцні, дівко? — питав він і недовірливо нюшив лисячим носом, що здавався чужим на товстому обличчі, яке надто вже нагадувало пана Пампушку, хоч цей дядечко й не був панові обозному не тільки родичем, а й сусідом. — То чи ж міцні?

— Як горіхи, — гречно, як і завжди, відповіла Лукія.

Але ж хвалити краму не стала, і це здалося дядечкові підозрілим, еж він тримався стародавнього уподобання: хоч поганий крам, аби хвалений.

— Та це ж, я бачу, горщики, — поподумавши й попостукавши по них пужалном, нарешті сказав він.

— Горщики, — чемно потвердила Лукія.

— А мені ж треба либонь доброї макітри.

— Ось і макітри, — кивнула гончарівна до гори макітер, умілою батьковою рукою складених кількома поверхами ще вчора звечора.

— Мені — якнайбільшу.

— Аж ось і найбільші, — обернулась Лукія до прездорових озій, годящих хіба тільки на панську великодню опару, таких великих, що там сховатись міг би навіть добрий козак.

— А ще більших немає?

— Немає, дядечку.

— А де ж кращі? — недовірливо спитав той.

— Однакові, — байдуже відрікла Лукія.

— Де ж луччі? — вперто допоминався дядечко. — Верхні чи спідні?

— Однаковісінькі.

— То чому ж ти нижчі сховала наспід?

— Десь тра ж було поставити.

— То витягни мені знизу. — Чому ж то знизу?

— А тому… якщо вони аж таку вагу витримали, то, виходить: міцні! А коли міцні…

— Беріть зверху.

— Ні, таки знизу, дочко, — не випускаючи повода з прив'язаним бузівком, наполягав покупець.

I Лукія, зсаджуючи додолу важенні череп'яні озіяки, мусила-таки видобувати найміцнішу макітру зісподу.

40

— Чи добра ж? — з наростаючою недовірою допитувався покупець, бо Лукія свого краму все-таки не хвалила.

— Яка вже є, дядечку, — байдужісінько відмовила дівка. Взявши макітру, здобуту мало не з дна базарного моря, дядечко знову збився на слово, чимось нагадуючи самого пана Пампушку-Купу-Стародупського:

— Як добре ляснути по ній пужалном, чи репне?

— Задзвенить, як дзвін.

— А якщо кулаком?

— Кулак заболить.

— А коли гепнути ломакою?

— По макітрі — ломакою? Аж дядько замулявся:

— Жінка, бач, у мене в Києві така прудка, що не розбира: що вхопить під гарячу руч, тим і шпорта, тим і гепа. По макітрі то й по макітрі. По голові то й по голові.

— Строга, — підкидаючи в руці щербате горнятко, недобре посміхнулась Лукія.

— Зате весело: жінка в мене пожбурить глечиком. Влучить — радіє. Не влучить — радію я… — і, трішки помовчавши, знову спитав: — То що ж, коли — ломакою, чи репне? Макітра оця? Репне вона чи не репне?

— Репне, дядечку, — сумно призналась Лукія.

— Це ж кепсько, серце моє.

— Кепсько, дядечку.

— А таких, щоб не репались, немає в тебе?

— Нема.

— Мені ж треба, — почухав потилицю дядько.

— Шукайте-но ще, — з лихими очима, недвозначно граючись тим самим горнятком, порадила гончарівна.

— Чи знайду ж?

— Аж-аж кортить мені, — розсердилась, нарешті, Лукія, — спробувати: чи репне оце горнятко, коли я його жбурну комусь у голову? — і додала: — Дома ви, дядечку, як самі кажете, тюхтій тюхтієм… але чого ж це ви ось тут — такі настирливі?

— Бо з духовного звання, — відповів дядечко так, немовби це був звичний жарт, що його він повторював уже не раз. — З духовного я звання.

— Як-то? — здивувалась Лукія.

— У попа гречку торік молотив! — відмовив дядечко з такою невимушеністю й без тіні посмішки, як те вміють хіба ш, о мартопляси й лицедії, котрі звикли смішити людей навіть тоді, коли їм самим бува не вельми й весело, і тільки цим він I різнився від пана Пампушки, якому бог не дав і крихти гумору. — I чого це ти така сердита? — і ворухнув рідким щетинкуватим вусом. — Через те ти й тонка, що сердита така?

Та Лукія так люто блимнула на нього, що він, з лисим бичком на поводі, поспішив геть, поки теє горнятко не хряпнуло Пому об голову, але вернувся й лагідно попросив:

— Продай макітру, яка є.

Лукія мовчала.

— Ти чуєш?

Лукія одвернулась.

— Гей, серденько моє!

Аж Лукія визвірилась:

— Хіба ж я для того ліпила цей посуд, щоб ви по нім — ломакою? Гріх, дядьку! Ідіть, ідіть…

I дядько, не витерши й холодного поту під смушевою шапкою, тягнучи за повід свого бичка, поспішив до сусідніх гончарів, бо ж таки мусив купити добру макітру.

Михайлик на все те дивився без тіні посмішки.

А Явдоха вслід тому дядькові весело зареготала, як те славно вміють робити наші українські матері.

41

Гончарівна знов тяжко замислилась, — забувши й про свій сніданок, і про покупців, і про Явдоху, що спинилася з сином біля її черепків.

Лукія, правда, спритно робила своє діло.

Відповідала покупцям і гаволовам, по-божому правила ціну, спокійно вкидала в хряпкий глечик одержані гроші, бо ж люди прості торгувались тоді лише з зайдами-чужинцями, що загилювали ціни бозна-які, сюди прибувши саме для того, щоб дурити тутешніх простачиськів, — а в ремісників славного міста Мирослава ще й не смерділо тоді гидким крамарським духом, і ціни були без заправи.

Побіля гончарського торгу юрмилось немало цікавих, еж таки всі мали там на що полупати очима: цяцьковане череп'я вигравало всіма блисками та барвами сього й того світу, опуклими візерунками прикрашене, мудрованими квітами помальоване, а то й хрещиками, а то й