Читати книгу - "Ukrainian dream «Последний заговор»"

— Да, — Сара підняла голову й вивчала кожен міліметр його очей.

— А что бы ты ответила, если бы я спросил, любовь ли это?

— Я бы сказала, что об этом рано говорить: любовь нужно проверить. Очень много нужно для того, чтобы проверить, действительно ли то, что ты называешь любовью, является любовью.

— Что нужно для этого? — Ян випив вина і поправив краватку.

— Время, испытания, ссоры, в конце концов, трудности разные, да что угодно. Нельзя так сразу сказать. А ты готов любить? — Вона вперше подивилася на нього так, що йому стало млосно, і він зрозумів, що до цього вона все, сказане ним, сприймала несерйозно: як залицяння віце-прем'єра, якому від дівчини потрібні тільки кілька годин сексу та компанія в ресторані чи кіно.

— Ты спросила меня, готов ли я любить? — зробив ще один ковток вина і враз напружився. — Я очень хочу любить, Сара, но я не помню, как это, понимаешь? — Потім він подивився на годинник і сказав, що вони запізняться в кіно, вона відповіла, що не хоче в кіно й готова поїхати з ним на квартиру і подивитися кіно там. Він усміхнувся, коли вона сказала це, і таки наполіг на тому, що вони мають піти в кіно, бо він уже взяв квитки, і що він не знає, чи буде ще в них колись час сходити вдвох у кіно. Вона кивнула і сказала, що все розуміє і з задоволенням піде з ним у кіно, бо давно не ходила до кінотеатрів, і крім того вона дуже любить попкорн, а їсти його не в кіно, а десь в іншому місці не прикольно, бо це зовсім не ті відчуття.

— Ян, любовь — это так сложно. Давай не будем больше об этом говорить, — сказала вона, встаючи з-за столу. На годиннику була одинадцята, і саме мав початися сеанс.

— Да, ты права, все очень сложно. — Ян не хотів більше говорити на цю тему, бо міг почути щось таке, чого не хотів почути, скажімо, те, що вона його не любить. — Но не говори больше об этом, мы потом поговорим, хорошо?

— Да, конечно, потом мы еще поговорим об этом. Сейчас время неподходящее. — Вони вийшли з ресторану і пішли в кіно.

Сеанс закінчився пізно, і Сара виглядала дуже втомленою: вона рано встала, і, крім того, у неї раптом розболілася голова. Ян сказав, що підвезе її додому. Вона погодилася. Сара думала, що Ян залишиться в неї на ніч, але він сказав, що поїде до себе, на нього чекає дружина і взагалі Сарі треба відпочити після важкого дня. Сара дуже здивувалася, коли він це сказав, але знаку не подала, він поцілував її в губи і пішов до ліфта, Сара зачинила двері й довго ще стояла в коридорі, притулившись спиною до стіни. Потім вона набрала повну ванну води й увімкнула музику. Лягла спати Сара о другій ночі. І їй нічого не снилося.

Розділ 43 (Chapter 43)

Маркові було 28 років. День народження він не святкував принципово, він вирішив не святкувати дні народження ще тоді, як йому виповнилося шістнадцять і він у подарунок одержав годинник, тоді він уперше зрозумів, що життя минуще і людина з кожним роком не просто стає старшою, а ще на один рік наближається до кінця. Щоправда, ніхто напевно не знав, коли саме настане кінець, але Марк тоді, коли йому подарували годинник, зрозумів, що кінець рано чи пізно настане і ти можеш навіть не здогадуватися, вставши вранці з ліжка того дня, який стане для тебе останнім, що цей день останній, а ти так і не встиг зробити нічого вартісного.

Марк якось дуже несподівано й раптово одного ранку відчув, що втрачає щось дуже важливе. Він втрачає мету і випускає зі своїх рук життєві ниті. Він сів перед дзеркалом, поглянув собі просто у вічі і протягом години ставив собі відверті запитання. А потім на них так само відверто відповідав. Після цієї розмови із самим собою він зрозумів, що життя його вибилося із якоїсь спільної для всіх колії і він зовсім не знає, куди воно взагалі котиться.

Він не був одруженим, і його нещодавно покинула дівчина, зрадивши його з іншим хлопцем, тим самим ще раз довівши, що він, Марк, нічого не вартий як мужчина і йому можна запросто наставити роги. Марк не помстився їй і тому хлопцеві й тепер жалкував за тим. Мама його лежала в лікарні, і він не був упевнений, що вона виживе. У нього забрали справу, яку він любив, — радіопрограму, і він, знову ж таки, не боровся за те, аби зайняти своє місце в радіопросторі, у нього закінчилися гроші, і їх зовсім не було де взяти. Інформація, яку йому свого часу злили американці, тепер не вартувала нічого, і він міг просто забути всі ті цифри і прізвища: поки Марк сидів у в'язниці, заводи-гіганти, про зумисне доведення до банкрутства яких йому говорили, були вдало продані за смішними цінами «Енергії-Омні», компанії з російським капіталом, частина акцій якої належала віце-прем'єру Урманісу і ще низці вітчизняних олігархів, які, втім, особливо не любили про це розповідати, і тому про те, що вони мають частку в цій компанії, знала дуже мала кількість людей. Про це знав Марк, але зараз ця інформація вже не була небезпечною, приватизовані заводи працювали, і люди отримували вчасно зарплатню в розмірі 800–1550 гривень та зовсім не жалілися на життя. Центральні канали і столична преса багато писали про те, як компанії «Енергія-Омні» вдалося підняти з руїн ці заводи, відновити виробництво і дати людям і цілим регіонам надію на краще життя. Марк був дуже радий за регіони, людей, власників заводів і тих, хто купуватиме вироблену на цих заводах продукцію. Він точно знав, за якою схемою проводилася ця приватизація, і де закопали двох бізнесменів із Литви, які хотіли купити завод під Маріуполем, і на якому острові купив собі бунгало директор того заводу, за допомогою якого завод збанкрутів, і як відмивали кошти хлопці з «Енергії», які тепер рахують бариші і підмазують нардепів, ті теж дещо знали, але вчасно не сказали. Марк усе це знав, але це вже не мало ніякого значення.

Він зрозумів, що нічого в цій країні змінити не зможе, бо завжди знайдеться хтось, хто завадить