Читати книгу - "ВІД МАЛОРОСІЇ ДО УКРАЇНИ:"

доведену чи тільки потенційну) насильність, і через це ставиться вельми скептично до всіх схем та символів як імперської, так і антиімперської слави. Рівночасно, однак, постколоніалізм визнає реальність історії: з одного боку – справжність і болючість заподіяних кривд, з другого боку – немислимість сучасного без усіх елементів його передісторії, як антиколоніальної, так і колоніальної. Постколоніальність у культурі відкрита й толерантна; вона творить нове, використовуючи як джерело весь діапазон культури минулого. Вона обережна щодо чітких гасел, простих категорій, всепояснювальних мітів та однозначних історичних розповідей і схильна радше до іронічного світосприймання. При всьому сказаному, не деструктивний нігілізм творить філософське тло для постколоніалізму, а прагнення уникнути будь-якого насильства, будь-якого домінування. На місце домінування колонізованого колонізатором постколоніалізм прагне поставити не нову ієрархію влади, а стан свободи й розкутости, який однаковою мірою поширюється на всіх» (там само, с.116). Див. також Marko Pavlyshyn, "Post-Colonial Features in Contemporary Ukrainian Culture", Australian Slavonic and East European Studies, vol.6, no.2 (1992), p.42-46. [58] Найяскравішим поки що явищем української постколоніальної культури є, безумовно, «скандальна» повість Юрія Андруховича «Рекреації» (Сучасність, 1992, ч. І). У цьому контексті заслуговує на увагу також проза В.Діброви, Б.Жолдака, Ю.Винничука, п'єса О.Лишеги «Друже Лі Бо, брате Ду Фу», поезія О.Ірванця, В.Неборака, С.Жадана, «Пропалої грамоти», малярство і графіка М.Кумановського, В.Кауфмана, Ю.Коха, театральні акції А.Жолдака, рок-концерти «Мертвого півня», «Братів Гадюкіних», Сестрички Віки, авторська пісня А.Миколайчука й А.Панчишина, фільм В.Кастеллі «Вперед, за скарбами гетьмана Полуботка!», газета «Пост-Поступ» і журнал «Четвер» тощо. Пост-колоніальний підхід поступово утверджується і в українській культурології, філософії, політології, літературознавстві – передосім завдяки зарубіжним ученим українського походження, до яких останнім часом долучився ряд гуманітаріїв з України. [59] Див. про це: Я. Грицак, Нарис історії України. Формування модерної української нації XIX-XX століття. Київ: Генеза, 1996, зокрема – розділ під характерною назвою «Кирило-мефодіївці: українська відповідь на нову імперську ідеологію», с. 35-41. Також: R.Szporluk, «Des Marches de l'Empire a la construction d'une nation», L'autre Europe. Cahier semestrel, 1995, № 30-31, p. 134-150. [60] Ендрю Вілсон звертає увагу на продовження цієї полеміки у нових, постімперських умовах, де головним опонентом української націоналістичної ідеології стає ідеологія «малоросійська» – як головний продукт і спадкоємець ідеології імперської: «Для [українських] націоналістів спростування малоросійської версії історії України є суттєвим чинником утвердження їхньої власної ідентичності, відмінної від російської й закоріненої в славному багатовіковому минулому… Безумовно, у певному сенсі і малоросійська, і російсько-націоналістична версії історії України є однаково міфічними» (A. Wilson, Ukrainian Nationalism in the 1990s. A Minority Faith, (Cambridge University Press, 1997), p. 157-8, 260.) Втім, ці зауваження залишаються марґінальними в його книзі, присвяченій головним чином міфотворчості українсько-націоналістичній (див. зокрема підрозділ «Nationalist historiography», с. 157-61). [61] Див. відповідно: Ф.П.Шевченко, В.А.Смолий, «М.С.Грушевский: краткий очерк жизни и научной деятельности», в книге М.С.Грушевский. Очерк истории украинского народа. – Ки]в: Либідь, 1991, с. 352-3, G.Grabowicz, History and the Myth of the Cossac Ukraine in Polish and Russian Romanticism (unpublished dissertation), (Cambridge, MA, 1975); Marko Pavlyshyn, «The Rhetoric and Politics of Kotliarevsky's Eneida», in Journal of Ukrainian Studies, Vol. 10, No. 1, 1985. [62] Докладніше про це див.: М. Рябчук, «Від «Малоросії» до «Індоєвропи»: стереотип народу» в українській суспільній свідомості та громадській думці». – Політологічні читання, 1994, № 2, с. 120-144; а також: М. Рябчук, «Українська ніч у Провансі, або Вигнання «україномовних» демонів». – Літературна Україна, 21 листопада 1996, с. 3; та А. Дубінья-і-Бузінья, «Як Христофор Коломиєць відкрив Америку». – День, 28 січня 1997, с. 10. [63] Докладніше про це: T. Kuzio, Ukraine: The Unfinished Revolution (L., Institute for European Defence and Strategic Studies, 1992). [64] Згідно з останнім радянським переписом 1989 року, в Україні живе 11 млн. росіян (22 відс. населення), і ще 4,6 млн. українців (9 відс. від усього населення) вважають своєю рідною мовою російську. Офіційно російськомовні громадяни становлять, таким чином, приблизно третину населення. Соціологи, однак, заперечують цю статистику, вважаючи питання про «рідну» мову науково некоректним, тому що респонденти сприймають його передусім як питання про «материнську» мову, мову свого дитинства, а не про реальну мову повсякденного спілкування. Сформулювавши запитання інакше, – «якою мовою ви волієте спілкуватись?» – соціологи отримують цілком іншу кількість російськомовних українців – близько 34 відс. від усього населення. Разом з етнічними росіянами вони складають таким чином понад половину населення України. Див. V. Khmelko, D. Arel, «The Russian Factor and Territorial Polarization in Ukraine», The Harriman Review, Vol. 9, Nos. 1-2 (Spring 1996), p. 86. Запропоноване соціологами формулювання теж, однак, не бездоганне з ряду причин, зокрема через широко розповсюджену в Україні двомовність, а також тому, що в ситуації специфічного мовного «апартеїду» далеко не всі респонденти готові виказати публічно, перед незнайомими інтерв’юерами, свою «принизливу» україномовність – тобто мовно-культурну та соціальну другосортність. Їхнє ностальгійне ототожнення «рідної» мови з «материнською» може розцінюватись, таким чином, як несвідоме утвердження того, що мало б бути, але, на жаль, через незалежні від них соціальні обставини, не є. Статистично значуща відмінність між кількістю респондентів, що визнають українську мову «рідною», і тими, що називають її «мовою повсякденного спілкування», відбиває, вочевидь, крім усього іншого, ще й об’єктивну та/або суб’єктивну неможливість для багатьох українців (у Донецьку, Харкові, Одесі) повсякденно спілкуватися рідною мовою. Реальна кількість російськомовних громадян України коливається, таким чином, десь між половиною та третиною населення і може бути визначена дуже приблизно. Див. докладніше у моїй статті «Civil Society and National Identity in Ukraine», in Taras Kuzio (ed.), in Soviet to Independent Ukraine: The Troubled Transformation. Armonk, N.Y.: M.E.Sharpe, 1998 (forthcoming). [65] Див., напр., дуже нервовий, майже істеричний за своєю інтонацією документ, підписаний багатьма українськими інтелектуалами під назвою «Маніфест української інтелігенції»: «Сьогодні поновився кількасотлітній стратегічний курс «Україна без українців», курс на знищення української нації… Складовою цього курсу є посилене плюндрування української культури… На п'ятому році незалежності гине українське книговидання – виходить лише три відсотки українських книжок… Закриваються українські дитячі садки, школи, документація в багатьох галузях… ведеться недержавною мовою. У багатьох областях блокується відкриття нових українських закладів культури, закриваються українські газети й журнали або примусово припиняється їх розповсюдження, витісняється українська культура з радіо й телебачення. Руйнації зазнає українська наука. Фактично знищується Національна Академія наук… На межі фізичного виживання перебувають науковці, вчителі, лікарі, культосвітні працівники… Українських патріотів витісняють з армії, звільняють з роботи. В кадровій політиці робиться все, аби досягти «критичної маси» україноненависників у державному апараті… Українських патріотів не допускають до сфери управління в