Читати книгу - "Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР."

Оддали ми нашому козакові обидві рушниці та й казали бігти чимдужче до своїх, бо він казав, що є ще полонені. А решту, мовляв, зараз зрозумієш.

Гасло до бою подали передні, від воріт із майдану. І вжили, хто що міг зручніше: передні відкрили вогонь від воріт до двору — миготіли тіні до возів; ті, що попід вікнами, кидали гранати до касарень; ті, що лишилися на місці, через залізні ворота кропили з кулеметів двір і другий бік будинку.

Касарні наші… Але що в них по гранатах?

Напевно, большевики готувалися до свого якогось свята. Бо, крім кабанів і горілки, було ще в касарнях багато печива, багато всяких солодких хрунделиків. З касарень забрали ми всі печатки і папери — вони інколи ставали дуже у пригоді (це розказували, я там не був).

Навколо виставлено нашу варту- охорона від несподіванки. І от на одну таку варту налетів на коні, мабуть, якийсь їхній комісар-начальство з лайкою:

— Что за безобразіє! — сварив.

Ясно, взяв наших за своїх.

Зсадили його з коника, а в полон у таких випадках не беруть.

Витрусили в нього дуже дорогий портсигар з барельєфом "Ранок у лісі" з відомого образу [художника] Шишкіна.

Тягав Ванька, потягли і Ваньку.

Вознесенське

Декілька днів швидких переходів із малими спочинками наблизили нас до Вознесенського й відірвали від большевиків, що наступали були нам на п'яти. Казали, що ми виграли один день для операцій під Вознесенським.

Загально ми знали дуже багато: що піхота без набоїв, гармашам нічим стріляти, а в нас і набоїв не було, коні і всі ми перетомлені, що позаду на нас насідають червоні, а перед нами наїжена, добре озброєна залога міста. І знали також, що у Вознесенському повно всілякого військового майна.

Все зводилося до одного — знести вознесенську перешкоду або загинути. І не одному там комусь чи якійсь частині, а всій нашій армії.

Усі це знали, [хоч] про це ніхто не говорив.

І був останній наказ. Два параграфи з нього запам'ятав. Казали, що на світанку наші гармати випустять на ворога свої останні набої і після цього гасла все піде вперед. А за цим — запевнення про цілковиту перемогу над ворогом.

Далі: хто не встигне переправитися через Буг сьогодні, має пробиватися нижче через річку десь 15–20 верст, а там, із другого боку, ті, що встигнуть пробитися, чекатимуть. Перше всім подобалося, а ось оте друге, можливість нашого "розрізання", встромило мені кілочок неповної віри в перемогу — і це мені псувало настрій.

А от ми вже й під самісіньким Вознесенським. Полк став у балці. З тої балки Вознесенського не видно.

Сотник наказав, щоб усі склали набої на купу, — бідно!

Перерахували й по-рівному поділили на кожного. Я мав вісім, а припало мені, як і всім, три. Спішили нас, і пішли ми займати свою ділянку на фронті. Три набої на рушницю, а в піхоті, казали, і по три не мають, от і воюй! Наказано насадити багнети на рушниці — ніби компенсація за набої.

Залягли на ораному полі, на м'яку, вже і заскороджену пахучу землицю. Лежу, розтягнувшись у всю ширину і довжину, приємно, а чую: сон змага. От-от засну: тиша, ніби нікого ніде нема, всі умови до спання — м'яко, тепло й тихо.

Та ось десь далеченько від нас — паку, пак, пак… І за хвилю заграв фронт із другого боку- і праворуч, і ліворуч. Зовсім близько проти нас — густа лава ворога. Куди не глянеш, виблискують постріли. Кулі високо тюкають.

— Тю на те! Таж довгий фронт…

Наші не відповідали большевиками, і вони перестали стріляти. Видно, однобічна розвага їх не бавила.

Я таки чи заснув, чи тільки на хвилю забувся і чув, як знімали нас із фронту, але відразу не встав. Але за хвилю переміг себе й догнав наших.

Перед світанком знову нас зняли із фронту й відвели до балочки — сховали. А вже як почало трохи світати, побачили ми, що весь полк наш у балочці й гармати наші теж тут.

Рухи біля гармат — то заправляють свої останні набої гармаші, щоб дати гасло.

Гукнули гармати, і помалу посунули ми на конях, уже розгорнуті в лаву, з долини на горбок. Спереду густа рушнична й кулеметна стрілянина. Б'ють їхні гармати, але по комусь, хто за нами. А там нікого немає.

Тихенько посуваємося вперед. Уже майже на зломі терену. От-от підемо в атаку, їздці не спускають очей з командира, ждуть команди. Тепер уже можна говорити. І все надолужує довгу мовчанку — гомонить, перегукується, прочищає горлянки. Готується до важливого моменту, коли всі аж надриватимуться, намагаючись перевершити один одного в чудовому, зворушливому кличу: "Слава!"

Налетить, заглушить усе, як грім ударить наше "Слава!",

Старшина зі штабу під'їхав до сотника Соловйова — передає, видно, наказ.

Сотник Соловйов під'їхав до правого флангу нашої сотні, відділив щось трохи більше як десять чоловік і наказав зв'язатися з Київською групою [Юрка] Тютюнника і сповістити, що Запорожці пішли вперед. Кінець цього наказу дослухали, коли вже Запорожці стрясали небо й землю непереможним "Слава!",

Чулися ми покривдженими долею, бачили як летіли коні, виблискували шаблі.

Під'їжджали ми поволі, не спускаючи очей із фронту, [бачили] як наші врізалися у ворожі лави. Бачили, як вони фронт зім'яли. Ми пізнавали окремих вершників.

— І чого Андрія поперло туди? — хтось вигукував.

Видно було, як [Андрій] Лепеха проскочив фронт і, зробивши коло, вже завертав коня в гущу метушливого змішаного фронту. Бачили, як з Кукли зіскочив Степан.

— Що він робить?!

А він узяв рушницю за люфу і почав гатити прикладом, як довбнею. Сокрушав!

А за хвилю горб сховав картину бою. Жаль було, що ми там не були — ремствували.

З горбка спускалися до якогось присілку. Бачимо, як наш дозор став, а за хвилю коротенький разок на нас [пальнули] з кулемета, пристрілюються [червоні]. Пішли в атаку: не було часу роздумувати. Збилися на малому місточку біля млина. На місточку стояв покинутий червоними "Максим", а по вулиці тікало декілька червоних.

Вони не втекли.

Але виглядало на паніку — вони могли знати більше, як ми тоді. Набої забрали, а "Максим", хоч як було шкода, знищили і кинули у воду.

Їдемо далі. Тихо на фронті. Значить, наші упоралися скоренько.

Виїхали до дальшого присілку. Криниця, журавель, корито. Коні тягнуться до води. Поїмо. Жадібно п'ють воду і коні, і люди. Скоренько підтягають хлопці