Читати книгу - "Лікарня на відлюдді"

— Звичайно, ні! На нас цілком достатньо. Ходімо починати, їй, між іншим, півтори години готуватися. Давайте поставимо у духовку, а потім говоритимемо. Я сподіваюся, ви мені допоможете?

— Звичайно! — зрадів лікар. — Отже, костюм із краваткою можна не вдягати? Обійдеться?

— Звичайно. Вам і так гарно.

І вони вийшли до кухні.

***

В операційній панувала напруга. Дзенькали інструменти під розмірне дихання наркозного апарата. Час від часу долинали скупі репліки працюючих.

— Затискач. Ще. В'язатися.

— Може, з іншого боку спробуємо? — запропонував Олег.

— Встигнемо ще з іншого. Зробимо все, що можливо, тут. Я б ще раз узяв...

— Давайте.

— Що там у вас? — запитав Щур. — Який етап?

— Малу кривизну мобілізуємо, — відповів Малевич.

— Довго ще?

— Довго. Ч-чорт... Затискач давай! Ну! Серветку велику! Ох, як засюрчало... — Малевич переводив подих. — Ох, засюрчало... Я аж злякався.

— Нормально, — зауважив Олег, оцінюючи надійність зупинки кровотечі. — Ось тут ще покладіть затискач, підтікає.

— Так, давайте, — погодився зав.

Медвідь весь час мовчав.

— Чого ж воно мене так лякає? — не заспокоювався Малевич. — Як засюрчить...

— У нас професор Соколов у таких випадках любив казати: «Не аорта — не смертельно», — згадав Олег.

— Тож тут і аорта поруч, — озвався нарешті Ілля, — он як пульсує.

— Ага, ти візьми, покаркай у своєму стилі... — зав вороже глянув на нього. — Може, й накаркаєш для повного щастя...

— Ну, ось, — образився Ілля, — зовсім уже нічого сказати не можна!

— Так, мобілізувати скінчили, — констатував Малевич. — Давайте УКЛ.

Віра простягла давно підготовлений апарат механічного ушивання кукси шлунку.

— На фінішну виходимо? — з надією запитав Щур.

— Буде тобі й фінішна, — пробуркотів Малевич, — коли шлунок у тазику опиниться. А поки що вибач...

***

Риба, що лежала на тарелі, дійсно виглядала шикарно. Страва стояла на невисокому журнальному столику, вкритому простенькою скатертиною. Ліда сиділа біля нього на одному з крісел, оцінюючи свою працю. Беженар увійшов із пляшкою вина, вже без фартуха, у тих самих потертих джинсах та футболці, які загалом непогано сиділи на його міцній фігурі.

— Ну, взагалі вважається, що до риби належить подавати біле вино... — нерішуче сказав він. — Щоправда, я не великий знавець етикету, це відверто говорю.

— Я гадаю, це несуттєво, — знизала плечима Ліда, беручи до рук виделку та лопатку. — Ми колись в общазі навіть копчену рибу з шампанським пробували — і нічого. Зараз я вам...

— Лідочко, — він торкнувся до ЇЇ руки, зупиняючи цей рух, — а можна, я...

Дівчина застигла, не розуміючи глянувши на нього.

— Можна, я ще трохи на це подивлюся?

— На що — на це?

— Ось на це, — він вказав на страву, — надто вже гарно виглядає.

— Це, звичайно, цікаво... — вона зробила обурене обличчя.— Ця риба, я так розумію, найгарніше, на що тут можна дивитися, тож уся ваша увага буде прикута виключно до неї.

— Ні! Ну що ти! — щиро заперечив він. — Просто я такого ще ніколи не бачив, хоч рибалю дуже давно. Я тільки трошки подивлюся.

При цьому обличчя його виглядало настільки серйозним, що Ліда мимоволі розсміялася.

— А не боїтеся, що «ресторанна виразка» утвориться?

— Як це? — не зрозумів Беженар.

— А це нам в інституті на терапії казали — у постійних відвідувачів ресторанів розвивається особлива форма виразки шлунку. Ось прийшов він, замовив і чекає, поки офіціант принесе. А сам, голодний, нюхає й бачить, що інші наминають. Так шлунковий сік виділяється... За кілька років виразка.

— Оригінально! — погодився лікар. — Я такого не знав. Ну, якщо ти мене ще кілька разів таким пригостиш — тоді небезпека є. А за один раз, гадаю, «ресторанної» виразки не станеться. І взагалі, — обличчя його і далі залишалося серйозним, — я навіть не знаю, як буду це їсти. Як на мене, це якесь блюзнірство — щоб такий товстий, старий ira шкарадний костолом поглинав делікатні творіння маленької дівчинки.

Ліда знову весело розсміялася.

— Ну, ви вмієте видати, Валентине Івановичу, — і вона рішуче влізла обома інструментами на таріль. — Досить, бо ви у рибі дірку продивитеся. По-перше, ніякий ви не старий і не шкарадний, а зовсім навпаки. По-друге, ніякий ви не костолом, а також навпаки. До вас навіть із сусіднього району хворі їдуть. А по-третє, ніяка я не маленька... і не дівчинка. А жінка з життєвим досвідом та сформованими поглядами... — тон, котрим вона говорила, дещо змінився, в ньому можна було розрізнити навіть якусь тінь образи, — ...яка не вимагає опіки, а лише трохи уваги та душевного відношення, якщо це можливо, звичайно.

Ліда розклала страву по тарілках і лише тепер глянула на нього.

— Пробачте, я тут наговорила ... Звичайно, це вам не цікаво.

— Ну, чому? — тепер уже і Беженар говорив тихіше та не з такою відвертою мімікою. — Це не важко зрозуміти. Розуміння та душевне відношення потрібні будь-якій людині.

— Що, і вам? — запитала вона.

— А що, не схоже? — до Беженара знову повернулася звична манера. — Звичайно. Я товстошкірий і з міцним загривком. Дійсно, для чого це мені? Як носорогу. Правда, схожий?

І він спробував зобразити обличчям носорога. Ліда знову засміялася.

— Валентине Івановичу! Ну, як вам не соромно? У нас така романтична вечеря, майже при свічках, а ви носорогів показуєте...

— Більше не буду. Але погодься — я впертий і непробивний. Навіть моя колишня дружина не змогла мене пробити.

— А що, цим можна хизуватися? — не зрозуміла Ліда.

— Так! — переконливо заявив він. — Це якраз те, чим я можу пишатися з повним правом. Мене навіть наш славетний бюрократизм не може пробити. Знаєш, я не раз думав: саме тому в нашій практичній медицині повинні працювати такі люди, як я. Тільки таким вона не шкодить. Ось дивись: Малевич — він усе близько до серця приймає. Зовні це не завжди помітно, а насправді так. Він будь-яку проблему нутром пережити повинен. А організм — він не залізний, повір мені. Медвідь із Голоюхом — вони молоді хлопці.