Читати книгу - "Голодна весна"

…Додому прийшли з матір'ю уже зовсім смерком, як у вечірньому небі одна за одною стали засвічуватись срібні зорі.

Мати, звичайно, ще там, у полі, зраділа батьковому листові, сказала: «От і, слава Богу», погладила мене шорсткою долонею по голові, похвалилася, що вони, нарешті, закінчили полоти ті проклятущі буряки, але йшла всю дорогу повагом, важко. І говорила мало. «Чи не захворіла? – подумалося мені з тривогою. Та одразу ж відігнав цю думку, вирішив: – Перевтомилася».

Насправді ж було й так, і не так. Була і втома, було й інше…

Коли увійшли з нею до хати, коли я хутенько засвітив нашого сліпунця, мати важко сіла на полу біля припічка, зітхнула, як завжди, втомлено й сказала із сумом у голосі:

– У мене горе, синку… Ноги почали пухнути… – І звела трішки одну, праву, щоб я побачив.

Я нахилився й при скупому світлі каганця побачив: нога у матері була розпухла, мов колода, і блищала, як скло.

– Ось поглянь. – Мати нахилилася й подавила ногу пальцями, від яких на ній залишилися білі ямки. Розійшлися вони не одразу. Спершу були білими, потім почали синіти, як і вся нога, і аж потім стали вирівнюватись. Це й було першою ознакою, що опухлість від голоду.

Вражений побаченим, я не знав, що сказати матері. Співчувати? Заспокоювати? І тому мовчав. У мене немов відібрало річ.

А мати… в сльози:

– Як же ми поїдемо до батька, сину? Я з пухлими ногами, а ти он худющий, мов скелет. Ще повмираємо в дорозі…

Як ніж у серце. За себе я чомусь був упевнений, що доїду будь-куди, а от з матір'ю – небезпечно вирушати в дорогу.

Однак став заспокоювати її, все, мовляв, обійдеться, у нас ще досить сил, щоб доїхати до того Маріуполя, який мені уже не раз снився.

Потім ми вечеряли. їли шовковиці з хлібом. Шовковиці ті, що я нарвав на своїй шовковиці перед вечором повнісіньку череп'яну миску, а хліб той, що дав мені сліпий лірник, дід Прокіп.

О, що то була за смачна вечеря! Шовковиці з хлібом! Їли й згадували діда добрими словами.

І, звичайно, згадували батька. Як йому там без нас живеться. Скучає, мабуть, за нами, як і ми за ним.

Повечеряли одним окрайцем, а другий залишили на снідання.

– Якби нам з тобою хоч із тиждень хліба житнього поїсти, одразу б сили набралися, і ноги мої одтухли б, – журно мовила мати після вечері.

Я знову заспокоїв її:

– Повідтухають, то від ходіння вони набрякли.

– Спасибі тобі, синку, за добрі слова, – подякувала мати.

Поснули ми з надією на краще.

І воно таки прийшло до нас.

Два дні мати пролежала в постелі, вмостивши ноги на перегнутій удвоє великій подушці. З надією, може, пухлина зійде. ї вона зійшла. Прокинулися ми третього дня вранці, мати подивилась на свої ноги і зраділо до мене:

– Дивися… Відтухли… Зовсім немає нічого… Пройшло, спасибі Богу. – Повернулася до ікон і перехрестилася.

Я, радий, обняв її міцно за шию, притиснувся до щоки й став казати:

– Тепер поїдемо до батька! Поїдемо!

– Поїдемо, – обняла й мене мати.

Ой, як мені хотілося швидше поїхати до батька. Я так скучив за ним. І так мене вимучив голод, що, здавалось, я більше не витримаю. А матір він вимучив ще дужче. Недарма ж пухнути почала.

Скоріше б, скоріше втекти від нього. Хоч у душі було й жаль покидати своє село, яке я дуже любив. Адже я ще ніколи ніде не був, і мені здавалося, що кращого від нашого села нічого в світі немає.

Сталася у нас з матір'ю того дня й ще одна несподівана і важлива подія: мене перестала трясти малярія. Настала обідня пора, я нікуди не відлучався з дому, був у хаті, а мене не бере трясучка. Трішки, правда, поламала, у піт кинуло, і… все. Аж не повірив я. 1 мати зраділа. Знову до ікон повернулася:

– Спасибі тобі, Господи, і тобі Пресвятая Богородице…

Я зауважив:

– А може, то порошки помогли, мамо?

– І порошки від Бога, – сказала мати.

«Нехай буде по її, – згодився я. – Важливо, що мене покинула малярія».

Хай ще не зовсім, але… те, що мені вже не треба лягати в постіль і труситися, – було добре. Хотілося крикнути з цього приводу «Ура!» і підстрибнути до стелі – було незручно перед матір'ю, та й сили не вистачило б підстрибнути. Порадів просто так, у душі. Справді, як це приємно, що ми з матір'ю оклигали в дорогу…

…Отож – ми їдемо до батька. Вирішили твердо, рішуче. І Параска нас підтримала.

– їдьте, – сказала. І далі попросила: – А як самі влаштуєтесь, напишете листа, і я приїду. Десь і мені робота знайдеться, бо, чує моє серце, пропаду я тут.

– Напишемо, – пообіцяла мати. – Он він напише, – кивнула на мене.

І стали ми збиратися в дорогу. Вірніше – збиралася мати. Бо я що? Тільки шовковицями її забезпечував. Рвав і приносив у великому мідному кухлі. І примушував їсти шовковиці, мовляв, сили додають.

Мати усміхалася скупо і їла, дякуючи мені.

Найперше, з чого вона почала готуватись до поїздки – це з торб. Пошила їх дві з нового полотна. Одну більшу для себе, а другу меншу – мені. Пришила сировими нитками лямки до них, щоб чіпляти за спину.

– У них складемо свої пожитки, на плечах буде легше нести, – пояснила.

Потім, у четвер, сходила на базар у Згурівку. Ще в середу звечора відклала на продаж дві свої ще дівочі вишиті сорочки, нові-новісінькі, спідницю, кілька разків красивого намиста, сувій вибіленого полотна.

– Треба ж гроші на білети, та й їсти щось купити в дорозі, – сказала чи то мені, чи сама собі з сумом у голосі.

Я бачив, як мати шкодувала за своїм добром, дорогим для неї. Але іншого виходу не було. В хаті ми не мали ні копійки грошей.

Просився сходити з нею на базар і я, але мати не дозволила, побоялась за мою малярію, щоб не відновилася.

– Як почне тебе, не дай Бог, лихоманити в дорозі, що я робитиму. Ні-ні, – заперечила.

І пішла раненько сама, пообіцявши на післяобід вернутися.

Проте й того дня мене не лихоманило. «Значить, покинула остаточно», – вирішив я.

Мати вернулася з