Читати книгу - "Сад Ґетсиманський"

Андрій нетерпляче повів плечем, згадав слова Сафигіна й хотів відповісти те саме й в тому ж стилі, але облишив, помовчав, а тоді продовжував обірвану думку з жалем та іронією:

— Як собака… Та не в цім суть. Не в одиницях суть. Суть в мільйонах. Отже — рід мій мріяв про інакшу долю й інакші права для себе й свого народу… Про інакше пролетарське правосуддя… Про інакший «новий лад»… Про інакших носіїв правосуддя, аніж оцей ось… — він кивнув на Великіна.

Фрей слухав, насупившись. А як Андрій урвав, він обережно підігнав з цікавістю:

— Ну, далі…

Але Андрій замовк. Він думав над тим, чи говорити далі, чи не говорити. Для кого ніби й для чого? Зайшла павза. Фрей почекав якийсь час, а тоді удавано позіхнув:

— Мда – а… Але я бачу, що ви і ваш рід — це, як кажуть одесити, дві великі різниці. По – моєму ви в своєму роді є виродком чи винятком. І ось ця винятковість і привела вас сюди. Адже так?

Андрій вже достатньо прийшов до пам’яті, щоб уловити тонкість цього запитання. Виходило, що відповісти запереченням, це значить увесь рід поставити на одну дошку, ось на цю підлогу, замащену його кров’ю. Хай ліпше буде «так», але він і цього «так» не сказав, лише зітхнув.

— Ну, от, мовчанка— знак згоди. Так що вам нема чого посилатися на рід. А те, про що мріяв ваш рід, ми й здійснюємо.

Андрій покрутив головою.

Фрей:

— Хіба ні? — (іронія).

— Облишмо про це. Ви це знаєте краще за мене. Не я керую цією тюрмою, а ви.

— Що ти хочеш цим сказати? — підхопив Великін понуро.

Андрій не звернув уваги, зігнорував, спостерігаючи, як Фрей щось обертає під насупленими бровами, й чекав, що він буде говорити.

— Цікаво… — протяг Фрей роздумливо, а тоді враз стріпнув чубом і звернувся до Андрія усторч:

— Рід Чумаків є відважний. Скажіть, чи ви пішли в свій рід? Ви відважний?

Андрій:

— Ви хочете випробувати мою відвагу? Здається, маєте багато нагод.

— Я не про те… Ви от говорите про рід, про його мрії… Так от, якщо ви відважний, то чи не могли б ви сказати, які ж ваші мрії, яке ваше кредо? Ваше кредо? Отак просто, як личить відважним людям… Пам’ятайте, що за кредо ми не судимо, ми судимо не за погляди, а за діла, за конкретні діла. Ну?

За столом нашорошеність, смішок. Андрій мовчить понуро.

— Я вам гарантую, що за погляди вам нічого не буде, — промовив серйозно Фрей.

— Можливо, — протяг нарешті Андрій. — Але чи гарантуєте ви, що ви вільні чинити по своїй уподобі? (іронія, Фрей насупився). Чи гарантуєте ви, що для дотримання слова вам вистачить вашого авторитету?

Незручна мовчанка. Андрій почекав хвилинку, а тоді посміхнувся глузливо:

— Але це не важно. Я вашої гарантії зовсім не потребую. Існує теоретично закон про свободу думки й совісті, так от припустім, що це є дійсно закон. Припустім. Припустім, що за політичне кредо нікого не карають ваші… речники пролетарської законності й правосуддя. Припустім. Але я навіть цього припущення не потребую, бо знаю, по – перше, що саме таке припущення розходиться з дійсністю, а друге: що я сиджу тут саме за своє кредо і що звідціля вже ніколи не вийду. Я приречений на те, щоб бути роздавленим, в цьому я вам усім вірю. А раз так — висловлюючи своє кредо, я вже нічим більше не ризикую, бо доля моя перерішена. Після цього я не потребую навіть особливої відваги, щоб моє кредо висловити. Будь ласка, що цікавить?

По такій передмові, здавалося, Фрей зніяковів, якась маленька риска шляхетності вимагала припинити розмову. Але Фрей перемігся, боротьба між людською совістю і почуттям службового обов’язку закінчилася перемогою останнього. Скривившись, Фрей поставив запитання.

— Скажімо, як ви дивитесь на все?

— На що саме?

— На систему, на правопорядок, на уряд і партію, на… те, що ви тут бачили, нарешті?

— Гм… Я дивлюся так, як і всі, як дивляться мільйоні на це.

— Що – що? Які мільйони? Ну, що ви, що ви!..

— Ну, що ви! — протяг Андрій в тон. — Я можу подумати, що ви погано знаєте арифметику. Та якщо в Харкові п’ять тюрем і в кожній сидить по п’ять або десять тисяч людей, то коли це перемножити на кількість самих тільки великих міст в СССР, то скільки це буде мільйонів? Тих, що сидять вже! А їм немає виходу, як ви всі твердите. А тих, що сиділи вчора!? А тих, що ще ждуть своєї черги?! Хіба це не будуть мільйони?!

Фрей засмикав бровою, позираючи на присутніх «футболістів»:

— Стоп, стоп! Чи ви здаєте собі справу з того, що ви говорите?!

— Ви хотіли знати моє кредо…

— Ага, ну прошу, прошу… Це думки класових ворогів, і вони нам відомі. Отже, ви думаєте?

— От і добре… Так от я так і думаю, як ті всі мільйони «класових ворогів». Тобто я думаю й дивлюся на речі так, як мільйони людей. А як вони думають, про це ви могли б зробити висновок на підставі ваших же підозрінь до тих людей, на підставі обвинувачень, вами пред’явлюваних і обгрунтованих на ваших же підозріннях. Ви думаєте, що всі ті люди ненавидять систему й режим, партію й уряд; розчаровані в революції; вважають правопорядок, збудований на руїнах старого світу миколаївської реакції, за недосконалий, ба, за антинародний; що з усіх ідеалів революції вийшов пшик; що кров, пролита мільйонами, пішла на марне, потоптана й поругана системою нового визиску, соціального й національного поневолення, фразерством, фарисейством, диктатурою меншості; і, нарешті, ви думаєте, що всі ті люди в відчаї хотіли б все знести геть диктатуру меншості, тобто, все зламати, побудувати новий світ, кращий, справедливіший… За такі, мовляв, думки ви посаджали до тюрми всіх — і бувших ветеранів революції, що, обсмалені порохом тієї революції, ще не втратили відчуття, як він пахне, той порох, і як пахнуть ті великі ідеї, за які вони боролися; посаджали