Читати книгу - "Село не люди"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Привіт, — Іван йому. — Чого захекався?
— Ваня… — Нечитайло впав на стілець у коридорі, Залусківському папірець простягнув. — Оце й до нас бандюги столичні добралися. Що його робити? Залусківський папірець узяв, а читати не став:
— Та кажи вже…
— Рейдери… Чув таке?
— Не чув. А що за хрін такий?
— Завтра суд, Ваня. Учора приїжджали люди з Києва з документами. Усі землі шанівські за цими документами здано їм ув оренду довічну.
— Та ти здурів! — пополотнів Залусківський.
— Я тебе вчора весь день виглядав. Де тебе носило? Мо' би й устигли щось зробити…
— Та й зараз устигнемо, — мобілізувався Залусківський.
— Ваня… Мені гроші дали… Чималі… А як не взяв би — вбили б. Я й так ризикую, що тобі довірився. Нема в мене сили тебе прикрити.
Залусківський жестом зупинив Нечитайла, уп'явся в документ. Щодо прав на орендовану землю до Івана Залусківського позивалася велика столична корпорація…
— Нащо їм земля?..
— Ти комусь казав, що хочеш землю перепродати?
— Казав…
— От і маєш, — Нечитайло зітхнув. — Піду я… Раптом хтось побачить…
— Суки! — прошепотів Залусківський. — Я їм землю просто так не віддам.
— Ваня… Не заводься! Страшні люди! Їй-бо, страшні… Живцем спалять, а землю однаково заберуть…
— Я за землю сам кого хоч спалю! — зайшовся люттю Залусківський. — До своїх піду, до шанівських. Мене село підтримає. Кожен підтвердить, що пай мені віддав!
— Ну дивися, Ваня… Я тебе попередив.
Нечитайло вислизнув із хати Залусківського, а Іван так і лишився у коридорі сидіти.
Скільки так сидів — хтозна. Схаменувся, як Алка у коридор вийшла. Ну, чисто на базар зібралася — валіза, пакунки, пакуночки.
— Куди? — люто.
— Додому. До Шанівки.
— Та хоч під три чорти! — зметнувся, до Алки сіпається. — Звідки ти, сучка, знала, що мою землю забрати хочуть?
— Твою?! — розсміялася Алка. — Ех ти, чума ходяча!
— Звідки? — аж затрясся.
— Катя сказала…
— Яка ще Катя, дурна ти корово! — Залусківський за звичкою язика не втримав. Алка — лясь! Аж перекинувся.
Підскочив, та знову до Алки:
— Яка ще Катя?!
— Льонькина та Даринкина.
— А ця ще звідки…
— У мазанці живе… Мудра стала. Старошкіра. Геть усе чисто знає.
— Придушу малу гадюку! — заверещав.
Алка його за грудки вхопила:
— Оце знай, Ваня… Катерину зачепиш — уб'ю. Якби не вона, я б з тобою, пердуне невдячний, до скону мучилася!
— Та що ж вона тобі такого зробила?
— Виплакатися дала… І чаю.
— Щоб ви всі повиздихали, курви шанівські! — затрясся Залусківський. — Їдь, їдь… Однаково будеш без землі у своїй Шанівці бабратися!
— Подивимося, — відповіла Алка.
Розсміялася.
Та так дзвінко, що навіть Залусківський подумав: Господи, яка ж красива у нього дружина… була.
Того ж дня Залусківський рвонув у Килимівку. Та — до Тамарки.
— Тамара! А ходи-но сюди, голубко, — двері ногою відчинив.
Федька з Тамаркою та Федькова сестра, яка братові із сім'єю кімнату у своєму домі виділила, якраз обідати сідали.
— Тобі треба, ти й ходи, — незвично різко відказала Тамарка.
— Поговорити тре'… — знизив оберти Залусківський.
— Тут говори, — Тамарка йому. — У мене від сім'ї таємниць немає.
— Невже?! — аж підскочив Залусківський. — А як зі мною тягалася, твій Федір теж знає?
— Знає, що тягалася. Знає, що від біди…
— Це ж від якої біди? — зовсім ошаленів Залусківський.
— Ти чого прийшов? — встав із-за столу Федько.
Залусківський ледь утримав лють.
— Оце прийшов у твоєї сучки запитати… — Залусківський нахилився над Тамаркою. — А скажи, Тамарочка! Оце як ти в мене вчора гроші за паї брала, то вже знала, що є люди…
— Ваня! — усміхнулася Тамарка. — Я на цих людей працюю.
— Що?! — Залусківський аж сів. — Що ти кажеш?! Значить, ти вчора гроші взяла за ті паї, які у мене завтра відібрати спробують?
— Чого там «спробують», — хмикнула Тамарка. — Відберуть. Люди серйозні. Слава Богу, що відберуть. Хоч відкараскаюся від тебе! Устромляй тепер — хоч корові в зад! А до мене і не наближайся. Я тепер, Ваня, під таким захистом, що тобі й не снилося…
— Гроші віддай, — прохрипів Залусківський.
— Чи ти здурів? — розсміялася Тамарка. — Іди, Ваня… Їй-бо, іди від біди.
Залусківський до Тамарки був кинувся, та Федька не дрімав. Луснув Івана по голові кулаком — той і поплив.
Федька Залусківського надвір і вивів. — Іди, Іване. Як будеш проти нас із Тамарою якісь оборудки планувати, то згадай: я твого сина виховую. Хочеш лишити Тарасика без мамки й батька?
— Щоб ви усі повиздихали! — крикнув Залусківський. — Іди, Іване… — повторив Федька і повернув до хати.
Того вечора непохитний Іван Залусківський повернувся до порожньої хати в райцентрі та вперше напився без компанії. Сів до столу, поставив перед собою пластикову каністру із самогонкою і похмуро прикладався, доки вона не спорожніла.
Килимівка гула. Килимівські не могли повірити: у мазанці баби Килини віщує мала Катька із Шанівки?..
— Та це ж просто сміх! — казали.
— У це повірити неможливо! — додавали. — І чого це неможливо? — обурювалася Людка, найкраща подруга Катеринина. Оце так мріяла до міста перебратися, а батьки застрягли у Килимівці — хоч плач.
— Бо тільки старі — мудрі, а вона мала і дурна! — казали килимівські.
— Тре' сходити, провідати, — Людка їм.
— А не боїшся? Кажуть, собак розвела — отару!
— Ага! — сміялася Людка. — А дві кози ту отару стережуть…
Коли Людка таки зібралася до Катерини, Сергій причепився. — І я піду…
— Е-е-е, — Людка йому. — Ти що в Катерини забув? Чи, мо', закохався?
— От дурна… — Сергій почервонів. Удвох пішли.
Людка — хоробріша. Під мазанкою стала. На собак не зважати намагається.
— Катя! Це я, Люда… Чуєш? Чого ти там сховалася?
Катерина на поріг вийшла:
— Не кричи. Псів налякаєш, а вони потім тебе…
— Що?.. — настрахалася Людка.
— Налякають, — відказала Катерина. — Заходь… Людка вскочила, озирається:
— Ух ти! Та тут… — і, як звикла, руками — до книжок, до трав, до свічок. Катерина двері відчинила: — Іди, Люда…
— Та ти що? — Людка розгубилася. На подругу дивиться — впізнати не може. — Чуєш, Катька! Яка ти чудна стала… Чого ти тут закопалася? Хочеш, я батьків попрошу, щоб ти в нас пожила? До школи разом будемо… А які в мене журнали є… — Іди, Люда… — повторила Катерина.
— А правду кажуть, що ти лікувати можеш, як баба Кили-на? — Людка до дверей — задки, задки, а язика не втримає.
— Прощавай, мабуть… — сказала Катерина.
— Та ти що?! — Людці на голову не налазить. — Ми ж подруги… Хіба ні?
— Зайнята я… — Катерина їй. — А ти на мене не ображайся. Добре, Люда?
— Чекай! Я тобі про шанівських розказати хотіла… — І так знаю.
— Звідки?
— Прощавай… — і Катерина зачинила двері
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Село не люди», після закриття браузера.