Читати книгу - "Хроніки Південного"

— Сам ти тінь. Добре, що я чисте простирадло зі собою взяла.

Я вже промовчав щодо того простирадла, не хотів усе зіпсувати своїми коментарями. Тільки подумав, що коли ми тинялися парками біля гірки Салдуве, там простирадла були зайві. Мені здавалося, що вона не кохає більше мене по-справжньому, — зникла та спонтанність, яка була нашою щирістю, а тепер все стало обмірковано. А може, все навпаки? Вона, мабуть, подумала — а раптом там будуть брудні ліжка? Якщо так, то я на них кохатися не буду, кину собі в торбу простирадло про всяк випадок. Значить, вона бажала зі мною кохатися, якщо подумала про це. Та нехай, мабуть, все тут нормально з тим простирадлом. Окрім простирадла, вона ще дістала колоду карт, фіолетову свічку і кавальчик бурштину. Я більше не бажав з’ясовувати, що це, кинув між іншим — а навіщо тут ці карти?

— Раптом не матимемо чим зайнятися, — усміхається вона хитро.

Тут можна дещо опустити, оскільки всім і так зрозуміло, чим ми займалися на тому простирадлі. Я випробував презики, які купив у кіоску. Вирішив, що треба заощадити. Готель, вино, свічки, все таке — трошки набігає. Попросив продавчиню дати мені найкращі. Як виявилось, вони були з кульками. Моніка аж підскочила, коли відчула ті кульки. Відчуваю, що їй повсюди тут таргани ввижалися.

— Що ти надів?

— Презерватив.

— Чуєш, мені такий не подобається.

Я міг би піти і розбомбити той кіоск. Ну що за гівно вони тулять.

Що тут за кульки, коли я просив кращого. Ну що за корова та продавчиня?! Я навмисно купляв у кіоску біля бібліотеки Вишинського, в тому, який під сходами, а над ним ще висить великий трикутник з емблемою Саюдіса. Я йшов до бібліотеки замінити книжки, а там під тою емблемою від Саюдіса вже нічого не залишилось — пхають такий самий товар, як у всіх: губну помаду та різну гумку. Я подумав, що тут совісні люди працюють.

Імовірно, я би пішов з’ясовувати з ними стосунки, якби не мав зі собою ще пару дюрексів. У кіоску я взяв лише, щоб спробувати, а запасний план в мене завжди є.

У ту ніч ми тріпалися ледь не до ранку. Пляшка вина спорожніла, а потім ще й вивітрилась з голови, особливо, коли біля першої години подзвонила її подруга і сказала, що її батьки телефонували пару разів, але та якось примудрилась їм позаливати, що Моніка не може підійти до телефону. Молодець діваха, та її подруга.

Моніка каже, що я добрий до неї. А яким ще я маю бути? Я ж хочу, щоб вона була зі мною. Я вважаю: коли когось б’єш, той від тебе тікає. Ну, може, тільки собака не тікає. Якби я хотів собаку, я б його собі купив. Моніка каже, що я навіть не уявляю, яка вона щаслива у цьому засраному готелі. Її батьки весь час вимагають звітів, де і з ким вона була, кожного разу вона повинна повертатися вчасно додому, а коли запізнюється, вони горлопанять, що нікуди не випустять, що вона волоцюга, і все таке.

Мені аж кров закипала, коли я її слухав. Недарма я обмірковував можливість спустити колесо в машині її батька перед тим, як піти до готелю, щоб він не надумав погнати посеред ночі за Монікою до її подружки. Зараз майже жалкую, що цього не зробив.

Протягом ночі ми обговорювали ситуацію з її батьками. З ксьондзом на різдвяній сповіді буде набагато легше, ніж з ними. Батько спочатку намагався зробити з її брата достойного спадкоємця, грузили його теж по-всякому: музикалка, різні гуртки, англійська, французька. Але той виявився щиро бездарний. Тому, коли підросла Моніка, батьки взялися за неї, а братка залишили в спокої. То він тепер тільки гуляв собі і все. Роботу мав, але жодна кар’єра, якщо батько не проштовхне, йому не світила.

Від дітей ховають цукерки, а від батьків діти мусять ховатися самі. Коли ми робили фотки з різних вечірок у друзів — відносили проявити плівки до Fujicolor або Kodaks — майже не було що показати її батькам, оскільки на всіх фотках ми були разом. А ще ми заскочили до фотоательє Дайну, щоб зробити спільний портрет на пам’ять. Звичайно, фотки з мильниці спогадів не зменшать, але якщо треба комусь підписати на довгу пам’ять, то на такій не писати. Я на довгу пам’ять нікому не підписував, але дівахам таке подобається. Окрім цього, у дванадцятому класі може згодитися — почнуть всі обмінюватися подарунками, прощатися тощо.

Мені не зрозуміле бажання її батьків, щоб Моніка ходила до музикалки. Питаю в неї:

— Твої батьки самі грають, співають?

— Ні.

— А концерти відвідують?

— Новорічні.

— То чому їм так закортіло з тебе музикантку зробити?

— Не музикантку, а людину. Освічена людина має розуміти музику. А ще це корисно для постави.

— Що, флейта?

— Ну, і для дихальних шляхів.

— Я вважаю, що для постави набагато корисніша їзда на конях.

— Коні — це компроміс: ходжу на музику — можу їздити на конях.

— Мабуть, у дитинстві ще й віршики веліли родичам декламувати.

— Це брату. Мені вистачало пограти на флейті.

— А-а.

Мене вже не дивувало, що Моніка музичну школу відвідує не за власним бажанням, а це — забаганки її батьків. Однак коли вона почала пояснювати, буцім це добре для дихання, я був готовий повірити. Вони вбили їй у голову, що музика допомагає вчитися, добре впливає на пам’ять. Але на неї стільки часу треба витратити, щоб усе вивчити, а після музикалки ще вдома мусиш зубрити. То в чому тут прикол? Якщо музика така корисна, то в мене є плеєр, цілими днями слухаю різний реп, і що? Може, від цього я стану розумнішим? Може, театр теж корисний для легенів? А може, для пам’яті?

Її предки так увірували в користь музикалки,