Читати книгу - "Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Одежа, зовнішній вигляд козака мали чимало тюркського. Це стосується широких штанів (шароварів), зачіски (оселедця), носіння довгих вусів, високих шапок, які іноді іменувалися татарським словом «кучма», довгополих каптанів та широких поясів. Поширеним серед козаків стає танець гопак. Чимало тюркських елементів було в способі господарювання козаків, у побудові та обладнанні жител, харчуванні.
Отже, українське козацтво з’явилося на межі слов’янського й тюрського світів. Його основною зброєю був не руський меч, а татарська шабля. Широко використовувалися лук і стріли, що теж було характерним для татарських воїнів. Козацьку піхоту із вогнепальною зброєю, вважають дослідники, було скопійовано із турецьких яничарів. До речі, козаки довгий час іменували рушницю «яничаркою» чи «янчаркою». Взагалі козацька військова термінологія була переважно тюркського походження – кіш, курінь (відповідно, кошовий та курінний отамани), булава, сагайдак, осавул, бунчук, джура, ватага, барабан, сурма, табір, майдан тощо.
Подобається нам це чи ні, але головні ознаки козацтва, зокрема українського, є не слов’янського, а, радше, тюркського походження. Тюркські впливи позначилися навіть у мові нинішніх центральноукраїнських земель. І справа не лише в лексиці, де чимало тюркських слів, які з часом почали вважатися «типово українськими». Це також мелодика мови, в якій відчувається м’якість, співучість, своєрідне «лінивство», що саме було притаманне тюркським мовам. Важко все це пояснити зовнішніми впливами, тривалими контактами християнських і тюркських козаків. Переконливіше виглядає те, що християнські, зокрема українські, козаки брали собі за взірець уже існуючі тюркські козацькі ватаги. А можливо, навіть на початку формувалися на базі таких ватаг.
Тим паче, що згадки про тюркських козаків зустрічаються раніше, ніж про козаків християнських. Так, перша згадка про них зафіксована в латино-персько-кипчацькому рукописі «Кодекс куманікус», про який уже йшла мова. Під козаками там розумілось тюркське населення, яке несло сторожову службу. У 1308 р. у Суґдеї (Судаку) теж згадуються козаки. Але їх трактували як розбійників. Говорить про татарських козаків і відомий польський хроніст Ян Длугош (1415—1480), теж вважаючи їх розбійниками і вигнанцями. У другій половині XV ст. про татарських козаків говорять кримські джерела. В одних випадках це – найманці-вартові, в інших – розбійники409.
У ХV ст. козацтво стає відносно поширеним явищем у тюркському світі. Це було пов’язано з дезінтеграцією Золотої Орди. Козаками ставали окремі родові клани чи навіть групи кланів, які поривали із золотоординськими державними структурами й втікали на «нічийні» степові території. Також серед кочівників певного поширення набув звичай посилати юнаків, здатних до військової служби, у степ, аби вони там набували досвіду. Можливо, це була своєрідна ініціація, яка зазнала трансформації. Потім подібний звичай (очевидно, під впливом тюрків) утверджується і в руському (українському) суспільстві. Згаданий звичай знайшов відображення в повісті «Тарас Бульба». Твір починається з того, що головний герой забирає своїх юних синів у степ, на Запорізьку Січ, щоб там вони «пройшли школу», бо Києво-Могилянка, де вони навчалися, – це «непотрібна вченість».
Татарські козаки нерідко опинялися на службі у християнських володарів, зокрема в князів литовських та московських. Відомо, що на початку XVI ст. на українських землях знаходили притулок втікачі з Кримського ханства. Так, у 1507 р. виявили в Черкасах ханського слугу, якого місцеві козаки не хотіли віддавати410. А в грамоті польського короля й великого князя литовського Сигізмунда Августа, виданій у 1561 р., було сказано, що на «службу господарську» взяли 24 татарських козаків. Називаються їхні імена – Ясехожа, Бокайчик, Карача-акчай, Джаниш, Муся, Скиндер, Люльчан і т. д.411. У перспективі такі козаки чи їхні нащадки могли християнізуватися й стати «типовими» українськими козаками. Зберіглося чимало свідчень про перебування козаків-татар на службі у Великому князівстві Литовському, до складу якого входили пограничні українські землі412. Паралельно з цим поширеним явищем стали шлюби між козаками-слов’янами й татарками. Османський султан Сулейман у 1570 р. скаржився, що «в Черкасах, в Києві, в Брацлаві, і в Каневі, і в Переяславі… більше, ніж тисяча наречених і дітей мусульманських перебуває»413. На перший погляд, такі шлюби видаються дивними. Адже іслам не дозволяв жінкам-мусульманкам одружуватися з невірними. Зрештою, і християнам невільно було брати шлюб з мусульманками. Однак не варто на той час переоцінювати рівень ісламізації татарського соціуму. Як і рівень християнізації русинів-українців.
Схоже, татарські козацькі ватаги, які виникли в результаті розкладу Золотої Орди, й заполонили степову зону від Каспію до Причорномор’я, стали взірцем для християнських козацьких спільнот. Останні переймали від своїх татарських «побратимів» і особливості військової справи, і спосіб життя, і навіть культурні цінності.
Правда, не варто вважати, що християнські українські козаки були копією тюркських. Наприклад, тюрки степів віддавали перевагу кінноті. Натомість українське козацьке військо – це переважно піхота. Також українські козаки широко застосовували човни-чайки для пересування. На цих чайках вони не лише плавали по річках, а й «гуляли» по Чорному морю. Такі речі не були притаманні для степових тюрків. Це, радше, «варязький» чи давньоруський спадок. Тому не дивно, що перші українські апологети козаччини (Іов Борецький, Касіян Сакович та інші) проводили паралелі між воїнами Київської Русі й козаками.
З кінця XV ст. зустрічаються згадки про християнських козаків на українських землях. У «Хроніці» Марціна Бєльського говориться, що в 80-х роках XV ст. козаки несли службу в польсько-литовському війську при поході на татар414. У 1492 р. великий литовський князь Олександр Ягеллончик (1461—1506) звинуватив козаків у тому, що вони в пониззі Дніпра захопили й пограбували татарське судно, яке належало кримському хану
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів», після закриття браузера.