Читати книгу - "Чтиво"

Пфефферкорн упізнав стару приказку, запозичену з епізоду «Василія Набочки», де князь намагається сам підстригтися. Мораль історії така: іноді краще попросити про допомогу. Хоча від втручання Фйотора і було якось ніяково, вибору не лишалося: він мав продовжувати. Будь-який розважливий іноземець, що хотів розпочати бізнес у Західній Злабії, був би вдячний за допомогу місцевого мешканця. Відмовитися означало в найкоротший спосіб викрити себе. А Фйотор буквально тримав його під рукою, обнімаючи за талію, коли вони підвелися з-за столу.

— Тримайтеся мене, друже, і матимете стільки лайна, що й не будете знати, що з ним робити.

Першою зупинкою було Міністерство зв’язків із пресою. Ніхто і слова не сказав, коли вони пройшли без черги. Фйотор увійшов до кабінету помічника заступника міністра без стуку і з ентузіазмом почав читати лекцію про важливість добрива для народної революції. Ось, сказав він, піднімаючи руку Пфефферкорна, товариш із-за кордону, який може активно посприяти поширенню колективних принципів, продемонструвавши світу надзвичайну природну перевагу західнозлабійських кіз, які — і це науково доведений факт — виробляють гній, збагачений азотом більше, ніж у інших кіз Північної півкулі. Щоб обґрунтувати свою думку, він помахав статтею, вирваною зі спортивного розділу ранкової газети. Помічник заступника міністра покивав, погмикав і нарешті дійшов висновку, що проект Пфефферкорна дійсно вартий уваги. Він пообіцяв написати про це службову записку. Вони випили за взаємну співпрацю, і Фйотор із Пфефферкорном пішли.

— Швидко,— сказав Пфефферкорн.

Думка про те, що він може закінчити місію, заради якої начебто і приїхав, його дуже стурбувала. Що робити, коли хтось дійсно вирішить продати йому велику кількість добрива?

— Ага,— кивнув Фйотор.— Ото дурень. Він уже про нас і забув.

До обіду сцена повторилася ще чотири рази, під час відвідин Міністерства родючості, Міністерства об’єктів, Міністерства морського перерозподілу і Міністерства бочок повторного використання. Куди б вони не пішли, Фйотора завжди вітали поцілунками, його часто зупиняли на вулиці люди і хотіли потиснути йому руку. Побачивши, що із ним Пфефферкорн, руку тиснули і тому. Пфефферкорн немов у старших класах опинився, в компанії з улюбленим нападником школи.

— Ви нагадуєте мені одного знайомого,— сказав Пфефферкорн.

— Хіба? Сподіваюся, він був вашим другом.

— Був.

Обідали вони стоячи за столиком на ринку на Площі закінчення параду на честь ушанування і світлої пам’яті величності і жертв мучеників славетної революції злабійського народу двадцять шостого травня. Спека була нестерпною, і багато торговців позаносили свої товари і сховалися у вестибюлі Міністерства гнучкого трубопроводу неподалік. Кілька хоробрих, що лишилися, розхвалювали обмежений асортимент хворих на вигляд продуктів. Схоже, в моді були «вузлуваті та вкриті брудом». М’яса, крім козячих тельбухів, не було, та й їх укривав товстий шар мух. Пфефферкорн, зосередившись на мисці супу, намагався не звертати уваги на це огидне видовище, проте уникнути гострого запаху було дуже важко.

На східнозлабійському боці ринку був іще один ринок, жвавий і веселий. Гурт акордеоністів грав американські шлягери сорокових. Були там і атракціони. Каруселі з козами. Зоопарк свійських тварин. Там можна було перевдягнутися в персонажа з «Василів Набочки» і сфотографуватися. Та найголовніше — там була їжа. В чистих кіосках виставили цілу веселку продуктів, глазуровану випічку, атласний шоколад, свіжу рибу на кризі. Пфефферкорн довго дивився на літери кирилиці, доки не розібрав, що там написано: «ТОРТ „МУРАШНИК“». На прилавку стояло багато чудових тортів, і дивитися на них було дуже важко, бо покупців поруч не було. І дійсно, скільки б він не вдивлявся в частину Східної Злабії, крім групи акордеоністів, торговців, добре озброєних солдатів, площа скоріше нагадувала декорації до фільму. На тротуарах не юрбилися люди. Стояли розкішні автівки, але ніхто не їздив вулицями. Було повно кав’ярень, чайних, бістро, бутиків, але всі вони були порожні. Картинка була такою дивною, що Пфефферкорн мимовільно посунувся вперед.

— Відверніться, будь ласка.

Фйотор говорив з нехарактерною для нього квапливістю, не підводячи очей від тарілки з супом. Лише тоді Пфефферкорн помітив групу західнозлабійських солдатів, що за ними спостерігали.

— Ходімо,— сказав Фйотор, не з’ївши і половини порції.— Запізнимося.

ласне, спізнюватися було нікуди. В розкладі Фйотора було три години вільного часу до наступної зустрічі, тож він вирішив додати іще кілька місць.

— Ви турист,— сказав він, легенько поплескавши Пфефферкорна по плечу.— Ви мусите оглядати визначні пам’ятки.

В інтерактивній секції Музею кіз Пфефферкорну вдалося надоїти півсклянки молока, і він пишався собою, доки не побачив піввідра, надоєного чотирирічною дівчинкою з великими мозолистими руками. В Музеї миру він прочитав звіт про холодну війну, де було написано зовсім протилежне тому, що він знав. В Музеї цементу він дізнався про будування самого музею. Коли настав час вечері, він був готовий до пирогів.

Його номер знову перевернули догори дриґом.

Портрет Жулька знову поправили.

Вентилятора досі не було.

— Алло, це Артур Ковальчик з номера сорок чотири. Де мій вентилятор?

— Месьє, вентилятор у номері.

— У номері його немає.