Читати книгу - "Тихий Дін"

Мирон Григорович помалу готувався до оранки, довшими вже днями порався під повіткою, тесав зубці для борін, разом з Гетьком робив два нові ходи. Дід Гришака говів на четвертому тижні. Приходив з церкви почорнілий від холоду, скаржився невістці:

— Заморив піп, нікудишній служака, еге, служить, мов яєшник з возом їде. Це нещастя!

— Ви б, тату, на страсній говіли, все потепліє до того часу.

— Ти мені Наталку поклич. Хай вона панчохи грубіші

виплете, бо в таких голоп'ятих і сірий вовк з пари зійдеться.

Наталка жила в батька, мов наймит строк добуваючи: їй усе здавалось, що Григорій повернеться до неї, серцем сподівалася, не слухаючись тверезого нашіптування розуму, марніла від жагучої туги ночами, побивалася,— розтоптана несподіваною незаслуженою образою. А до цього долучилося інше, і Наталка з холодним жахом ішла до кінця, ночами кидалась у своїй дівочій світлиці, мов підстрелена чайка по озерній кузі. З перших днів по-іншому почав поглядати на неї Митько, а одного разу, перестрівши Наталку в сінях, прямо спитав:

— Тужиш за Грицьком?

— А що тобі?

— Тугу твою хочу розігнати...

Наталка глянула йому в вічі і жахнулася в душі свого здогаду. Грав Митько зеленими котячими очима, масляно виблискував у темряві сіней поперечними розрізами зіниць. Наталка, грюкнувши дверима, ускочила в прихатень до діда Гриїїіаки, довго стояла прислухаючись, як кидалось серце. Другого дня Митько підійшов до неї на дворі. Він кидав хзщобі сіно, і на прямому, його волоссі, на папасі шпанського смушку висіли зелені бадилинки. Наталка відганяла від корита собак, що крутилися навколо.

— Ти не мордуйся, Наталко."

— Я тата гукну!—крикнула Наталка, закриваючись від нього руками.

— Тю, здуріла!

— Йди геть, проклятий!..

— Ну чого галасуєш?

— Іди, Митько! Зараз піду й розкажу татові!.. Якими ти очима на мене дивишся? І-і-і, безсоромний!.. Як тебе земля держить!

— А от держить, і не гнеться.—Митько підтверджуючи топнув чобітьми і взявся в боки.

— Не лізь до мене, Митро!

— Зараз я й не лізу, а вночі прийду. їйбогу, прийду.

Наталка пішла з двору, здригаючись. Увечері постелила собі на скрині, поклала з собою молодшу сестричку. Всю ніч ворочалася, гарячковими очима вклинюючись у темряву. Шарудіння чекала, щоб крикнути на цілий будинок, але тишу порушувало тільки сопіння діда Гришаки, що спер, поруч за стінкою, та часом схропування сестри, що розкидалася під боком. Отруєне бабським невсипучим горем, розмотувалось прядиво днів.

Митько, що не збув ще давню свою ганьбу із сватанням, ходив похмурий і злий. Вечорами ішов на грища і рідко приходив додому рано, здебільша зоря загонила. Тягався з гулящими жалмерками, ходив до Степана грати в очко. Мирон Григорович покищо мовчав, приглядався.

Якось перед Великоднем Наталка зустріла коло Мохівської крамниці Пантелея Прокоповича. Він озвався до неї перший.

— Зажди на часинку!

Наталка стала. Засмутилася, глянувши на горбоносе свекрове обличчя, що неясно нагадувало Григорія.

— Ти чого ж до старих не заглядаєш?—ніяково, уникаючи дивитись на неї, заговорив старий, неначе сам він був винний проти Наталки.—Баба там за тобою скучила... Затьопалась баба, що да чого ти там... Ну, як живеш-можеш?

Наталка отямилась від несвідомого збентеження.

— Спасибі...—і затнувшись (хотіла назвати татом), зніяковівши докінчила,—Пантелею Прокоповичу.

— Що ж не навідаєшся до нас? — .

— В хазяйстві... працюю.

— Грицько наш, ех!..—старий гірко закрутив головою.— Підкував він нас, стерво... Як добре зажили були...

— Що ж, тату... — високим рвучким голосом задзвеніла Наталка,—не судила доля, видно.

Пантелей Прокопович розгублено заметушився, глянувши в очі Наталчині, налиті слізьми. Губи їй зводило, зусилля стримувало сльози.

— Прощай, небого!.. Ти не сумуй за ним, за сучим сином; він нігтя твого не вартий. Він, може, вернеться. Кортить мені побачити його, вже я доберуся!

Наталка пішла, втягнувши голову в плечі, мов побита. Пантелей Прокопович довго топтався на одному місці, неначе зразу холів перейти на ристь. Наталка, звертаючи за ріг, оглянулась: свекор кульгав по майдані, з силою налягаючи на костура.

XVI.

і

У Штокмана почали сходитися рідше. Надходила весна. Ху-торянщл'отувались до весняних робіт, тільки з. млина приходили Валет з Давидком і машиніст Іван Олексійович. Страсного четверга надвечір зібрались у майстерні. Штокман сидів на верстаті, підчищаючи напилком зроблену з срібного пол-тйнника каблучку. У вікно лягали пасма' променів надвечірнього сонця. Рожевий, з пожовтю, лежав на підлозі порохнявий квадрат. Іван Олексійович крутив у руках обценьки.

— Якось був у хазяїна, ходив балакати про шпиндель. Треба в Міллерово везти, там дадуть йому порахунок, а ми що ж можемо вдіяти? Розколина зробилась он-яка,—невідомо кому показав Іван Олексійович на мізинці розмір розколини.

— Адже там завод, здається, е?—спитав Штокман, водячи напилком, сіючи навколо