Читати книгу - "Золото і кров Сінопа"

— Віддав Богові душу, — й перехрестився.

Нетудихата помацав пульс.

— Не схоже на те. Бери за ноги покладемо на канапу.

— Та на ній же гетьман спить, — сказав підосавул. — А цей, схоже, занечищений.

— І те правда. Тоді дай йому щось під голову.

Раптом тіло Якима випросталося, стало твердим, немов дошка. Нетудихата відсмикнув від нього руку.

— О, Боже! О, Святий Миколо Чудотворцю! — вигукнув старшина. — Та він здерев’янів!

Але в’язень став здригатись, коїти якісь вихиляси, з рота пішла піна. Здавалося, з нього щось виборсується.

— Чорна хвороба, — сказав підосавул. — У Черкасах я бачив, як жінку об дорогу било.

— Ага, падуча, — підтвердив осавул.

Тим часом тіло Якима немов би роздвоїлося; з нього щось вихопилося, схоже на людську постать з пари чи диму, й розчинилося в просторі. В’язень ураз зів’яв. Цього разу осавул з острахом торкнувся зап’ястя, де ледь-ледь угадувався пульс.

Яким розплющив очі.

— Де він? — запитав.

— Хто? — поцікавився осавул.

— Чайковський.

— Який чайковський?

— Нашої, другої чайки.

— Та він же мертвий! — вихопилося в Нетудихати.

— Він щойно був тут, — мовив Яким. — Він мене кудись водив. Там і Кубусь, і Буцматий, і підчайковський, і оті, що їх порубали вночі. Вони живі, ніби нікуди й не зникали. З ними ще кілька рудих, яких не дорахувалися після сінопської битви, і отой галерник Мурлага…

Нетудихата стояв вражений видінням і оповіддю в’язня. Нарешті отямився.

— Семене, ти бачив? — звернувся до помічника.

Підосавул, що перебував в остовпінні, поволі оживав і закивав. Йому на час відняло мову.

— Візьми зволож віхоть та дай йому нехай утре обличчя, — наказав старшина.

Тим часом Яким зіп’явся на рівні й осавул підсунув йому стільця.

— Вони в кожному з нас — тих, кого звели… — озвався в’язень, сідаючи й обтираючи лице. — Відпусти мене, Мартине, я втоплюся. Гріх важкий ношу. Він буде мені за камінь на шиї.

— Забудь про це й думати. Я тобі повірив. Може, те, що сталося з тобою, й на краще… Послухай-но, ти казав, що всі змовники руді. Але ж Буцматий не тієї масті…

— Він справді не теє… Але Бог означив його в інший спосіб — спотворив йому мову, а сатана наділив навіснінням і жорстокістю. Він хоч і не галдовик, але вони його за свого мають. Вони таких, як він відшукують поміж братчиків і гуртують довкола себе.

— Боже, яка нечисть! — вихопилося в підосавула. — І де вони тільки беруться?

— Я знаю, де вони беруться, — сказав Яким. — Тепер уже знаю, бо вони не мають більше влади наді мною. Винні ми самі й наш січовий закон, який дозволяє приймати в кіш кого попало. Крім справді шляхетних чи скривджених владою людей, сюди суне всіляка потороч. Злодії, злочинці з великої дороги. Є й ті, що втекли від інквізиції. По всій Європі багаття палають. Ось вони й кинулися туди, де в католиків руки короткі.

— Але ж і за Оникієм Колодуба полюють пси господні, — зауважив Нетудихата. — А це наш чоловік, козак.

— А ти думаєш, що поміж інквізиції мало галдовиків? Вони всюди. Кубусь був також із них. А Оникієві хотіли вкоротити віку, бо вважають, що він чи не найсильніший. А головне — нашого духу. Біль кожного відчуває. А ще вони казали — ну, чайковський з Кубусем — про якийсь егрегор, який буцімто накриває Січ. І що той егрегор вони мусили зруйнувати, бо він дуже небезпечний. Якщо не словом, то в інший спосіб. Що воно таке, не відаю, але так вони казали. Від мене не крилися, бо, мабуть, вважали тупаком, який не втямить…

— А як вони до нашого походу ставилися? — запитав Нетудихата.

— Ніяк. Вони не знали, куди націлився Богдан. Гадали, що він хотів зруйнувати Кафу, бо там найбільший невільницький ринок. Ну, помститися за торішній полон…

— Справді, — спохмурнів Нетудихата. — Такої кількості люду нашого ще не виганяли в неволю. Але нападати на Кафу, це змагатися з наслідком. Причина ж — турецьке царство. Ти, мабуть, не знаєш, що Крим платить султанові мито не тільки грошима, табунами коней, а й рабами. П’ятнадцять тисяч люду на рік. Але мова не про те. Ти казав, що вас було вісімнадцятеро. Чому саме стільки і за якими ознаками вас гуртували.

— Чому вісімнадцять — не знаю. Знав Кубусь. А ознака — коритися волі курінного— чайковського, і Буцматого. Як і вони корилися Кубусеві. Чому я опинився в тій компанії? Тому, що навчений був з дитинства не розтуляти зайвого разу писок. Ось вони й думали, що коли я мовчу, то згоден. А головне, вони переконали мене, що Богдан не зугарний керувати військом, мовляв, не бойовий, спокійний надто. А тут треба, щоб був “як вогонь”, казав Буцматий. Проте сам він — найперший з охочих узяти в руки булаву — вдачею був на вола схожий — неповороткий думкою, тумакуватий. Хоча й пиху велику мав. З усіма зверхньо балакав. А хто суперечив — стилетом погрожував.

— Так ти ото злякався його стилета?! — озвався підосавул. — А нащо шабля, пістоль, який урівнює будь-кого з будь-ким?

— Якщо один на один, я не боявся. Але ж вони вбили Спиридона з Рівного. Він відмовився бути в їхньому гурті й пригрозив, що якщо не відчепляться, оповість гетьманові. Ну, вони й порішили його.

— Ти бачив те? — запитав Нетудихата.

— Ні. Але я був при їхній сварці зі Спиридоном. За день хлопця не стало. Він просто зник. Вранці я завважив на чоботях Буцматого й підкурінного глину. Вони його десь закопали. Вбили й закопали.