Читати книгу - "Золото і кров Сінопа"

— А, може, Спиридон, наляканий погрозами, просто втік, — висловив здогад підосавул.

— Якби він утік, то забрав би й свої гроші у скарбника.

— У нього були гроші? — знову запитав підосавул.

— Були, — сказав Нетудихата. — І не мала сума, у злотих. А про його зникнення мене повідомив курінний другого куреня.

— От-от, самі вбили, самі й повідомили, — вигукнув Яким. — Мить помовчавши, він провадив: — Розумієш, Мартине, існує якесь древнє пророцтво про наш край. До його збуття буцімто зосталося трохи більше півсотні років. Крові, крові проллється — і нашої, й чужої. Велика зміна потуг відбудеться. Той, хто тепер знесилений, з колін підведеться, сильніший заслабне, а той, про кого ледь чути, у силу вбереться. Спричинить же все те егрегор, що зріє над Січчю. Кубусь про те оповідав. Повторюю, що воно таке — не знаю, і кажу, що чув. До речі, на пам’ять мою можна покластися. Ага, на сторожі того егрегора нібито Оникій стоїть. Про те, що пророцтво збудеться, немає ні в кого сумніву. Річ тільки в тому, якими втратами для Кубусевої потуги.

— Ти кажеш про Кубусеву віру, церкву? — озвався підосавул.

— Ні. Це щось інше, яке проте на вірі тримається.

— Річ Посполита? — знову підосавул.

— Напевне те, що стоїть над Річчю Посполитою.

— Над нею тільки Бог, — сказав Нетудихата. — Як і над усім у цьому світі.

— Ні. Над нею сила небесна, князь… Ну, так казав курінний-чайковський. А вже над тим — Бог. Згідно пророцтва, князь той почне слабнути, а чи віддалятись, а відтак слабнутиме й потуга, а вже за тим — земне царство. Кубуся у Січ заслали ті, кого бентежить не так могуть війська козацького, як слава, яка про нього розходиться по всьому світу. Через те вони й напосілися звести Богдана, а поставити Буцматого, який ні сказати допуття незугарний, ні глуздом похвалитися. А по гетьману судитимуть і про військо. Чим недолугіший ватажок, тим менше шани для братчиків… Все, що я кажу мені щойно й на думку приходить. Раніше я такого не знав. Ну, тільки окремі уривки, слова, які від заколотників чув. А тепер вони в думки складаються, аж самому чудно…

— Коли ти зомлів і тебе корчі крутили, з тебе немов би щось вийшло, ну, привид якийсь, — сказав Нетудихата. — Ми з Семеном те бачили і самі від страху мало Богові душу не віддали. Ти ж, розклепивши очі, одразу ж запитав, де він — чайковський… Чи не він у тобі сидів і не дозволяв тобі бути тобою?

— Не знаю. Але саме він мене водив у їхній гурт — отих мерців. Усе було таким природним… Я й зараз переконаний, що вони живі, але перебувають в іншому світі.

Осавул потер носа, сказав:

— Так, тут, здається, пеклом запахло. Семене, а погукай-но попа.

Підосавул майнув з каюти і по миті повернувся зі священиком.

Вислухавши всіх трьох, піп закотив рясу і витяг з кишені червоних шароварів срібного хреста зі срібним же ланцюжком і повісив собі на шию. Тоді кивнув на підсвічник і зажадав, аби запалили…

— Авжеж, — мовив він, — схоже, тут побував нечистий. Збігай-но, Семене по мою торбу, там кадило…

Після короткої молитви, прочитаної грецькою мовою, священик ретельно обкурив кадилом кожного, тоді взяв підсвічник і кіптявою від полум’я вивів на одвірках хрестик.

— Очищені, — сказав, задмухуючи свічку.

— …Очищені, то очищені, — озвався підосавул, проводжаючи поглядом священика, який піднімався на поміст. — Але ж заколотники не поховані належним чином. Якщо вони справді галдовики, то їх слід було спершу запечатати осиковими палями, а вже тоді засипати землею. А так вони не даватимуть спокою живим. Га, як ти міркуєш, Якиме?

— Авжеж, — сказав Яким. — Але з усіх їх справжні галдовики — Кубусь і чайковський другої чайки. Решта, хоч і наділені певними здібностями, проте навряд чи їх можна назвати галдовиками. До мене, а, може, й по мою грішну душу приходив чайковський, а не Кубусь і не хтось інший. Отже Кубуся поховали як слід, а чайковського Господь не приймає. Як довго душа його вештатиметься поміж живими — хтозна. Мать, ще не раз навідається до мене.

— Не навідається, якщо в церкві частіше буватимеш, — сказав Нетудихата, опустивши долу очі. — У воді труп, хай йому грець! У воді… — Він прибрав зі столу нагая й шаблю, натомість витяг каламар з пером та сувій паперу. — А тепер кажи, хто приходив до твоїх зверхників та Буцматого.

— Я знаю імена лише тих, з ким сам товаришував, — відказав Яким. — Це двоє з шостої чайки — Марко й Мусій, до речі, обидва руді. Ворогів гетьмана разом з ними на тому судні — десь з півдюжини. Так вони казали… З іншими чайками зв’язок тримали старшина, Буцматий, ті шестеро, що їх порубали твої люди, і той, що втік. Але я знаю напевне, що заколотників підтримували саме люди рудої масті. Всього ж нас, тих, довкола кого вони гуртувалися, було вісімнадцятеро. Хе-хе, якщо не рахувати собаки Буцматого.

— Якої собаки?

— Ну, сука чорна, що всюди за ним вешталася. Братчики жартували: Буцматий, мовляв, сам закон січовий порушив, взявши тварину жіночої статі в морський похід. Потайна потвора — бува, лежить собі, не звертає на тебе уваги, а тоді за чобота кусь… Давно б викинули за борт, але хазяїна остерігалися. До того ж від нею й користь яка-не-яка… Погоду вміє передбачати — братчики помітили, що вона виє на негоду, ну, на дощ або сніг… Її привів хтось із козаків з походу на Крим. Але в Січі вона прив’язалася до Буцматого. Це, мабуть, єдина істота, до якої він був серцем повернений; називав її “моя красна!” Вчив по-нашому балакати.

— Це жарт? — усміхнувся підосавул.

— Абижто… Він, бувало, годинами просиджував з нею під вербою, розтуляв і закривав рота,