Читати книгу - "П’ятнадцятирічний капітан"

— Він як і колись мешкає в Біхе? — поцікавився Негоро.

— Ні, приятелю, ось уже рік, як він перевів свою «контору» до Казонде.

— І справи добре йдуть?

— Так-так, до біса! — вигукнув Герріс. — Справи йдуть добре, хоча з кожним днем торгувати невільниками стає все важче, особливо на цьому узбережжі. Португальська влада з одного боку, англійські сторожові судна — з іншого всіляко перешкоджають вивезенню рабів. Лише в одному місці, на півдні Анголи, на околицях Мосамедеса, можна більш-менш спокійно вантажити чорний товар. Тому тепер всі бараки ущент набиті невільниками, ми очікуємо на кораблі, які переправлять їх до іспанських колоній. Про відправлення вантажу через Бенгелу й Паоло-Де-Луанда нема й мови, губернатор і чиновники навіть чути не хочуть про це. Старий Альвеца міркує над тим, аби переселитися у внутрішні області Африки. Він має намір спорядити караван у напрямку Ньянгве й Танганьїки, де можна вигідно обміняти дешеву тканину на слонову кістку та рабів. Поки що непогано йде торгівля з Верхнім Єгиптом і Мозамбіком — вони забезпечують невільниками Мадагаскар. Проте я побоююся, що прийде час, коли работоргівлею не можна буде займатися.

Англійці з кожним днем зміцнюють свої позиції у Внутрішній Африці. Місіонери залазять усе глибше, а вони налаштовані проти нас. Лівінгстон — побий його грім — закінчив дослідження зони озер і тепер, кажуть, прямує до Анголи. А ще кажуть, що якийсь лейтенант Камерон має намір перетнути весь материк зі сходу на захід. Побоюються також, як би не намірився вчинити те ж саме й американець Стенлі. Всі ці дослідники можуть дуже нашкодити нам, Негоро. Нам треба триматися разом і оберігати власні інтереси, аби жоден із цих незваних гостей, повернувшись до Європи, не почав розповідати про те, що він мав зухвалість побачити в Африці.

Якби цю бесіду почув хтось інший, то він, напевне б, міг подумати, що це розмовляють двоє поважних комерсантів, ремствуючи на затримку в торговельних справах, викликану кризою, а не двійко негідників. Кому б спало на думку, що йдеться не про мішки кави, не про бочки цукру, а про живих людей. Торговці невільниками вже не відрізняють справедливого від несправедливого, у них немає ані честі, ані совісті, моральні якості зовсім відсутні, та якщо вони й мали їх коли-небудь, то давно вже розгубили серед страшних звірств работоргівлі.

Герріс мав підстави для таких побоювань, бо ж цивілізація поступово проникає у дикі області слідами тих відважних мандрівників, імена яких нерозривно пов’язані з відкриттями в Екваторіальній Африці. Такі герої як Девід Лівінгстон насамперед, а за ним Грант, Бертон, Камерон, Стенлі, залишать по собі вічну пам’ять як благодійники людства.

Із розповіді Негоро Гарріс довідався, як той жив останні два роки, і з задоволенням зауважив, що колишній агент работоргівця Альвеца, який втік із в’язниці для каторжан в Луанді, анітрохи не змінився та, як і раніше, був здатний на будь-який злочин. Герріс не знав лише, що саме задумав його спільник щодо потерпілих від катастрофи на «Пілігримі». Він запитав Негоро:

— А тепер скажи, які в тебе плани стосовно твоїх колишніх супутників?

Негоро відповів, не замислюючись. Видно було, що план давно дозрів у його голові:

— Одних продам у рабство, а інших… Португалець не закінчив фрази, але погрозливий вираз його обличчя був красномовнішим за слова.

— Кого ти збираєшся продати? — запитав Герріс.

— Негрів, які супроводжують місіс Уелдон, — відповів Негоро. — За старого Тома, мабуть, не багато виручиш, але інші четверо — міцні молодці, й на ринку в Казонде за них дадуть гарну ціну.

— Так, Негоро! — сказав Герріс. — Четверо здорованів-негрів, звичних до роботи, не схожі на цих тварин, яких доставляють із Внутрішньої Африки! Зрозуміло, звісно, що їх можна продати з великою вигодою. Негр, який народився в Америці, — рідкісний товар на ринках Анголи. Проте, — продовжував він, — ти забув сказати мені, чи не було на «Пілігримі» грошей?

— Дріб’язок! Мені вдалося привласнити всього кілька сотень доларів. На щастя, у мене є деякі плани на майбутнє…

— Які, друже? — з цікавістю запитав Герріс.

— Різні, — відрізав Негоро.

Здавалося, він шкодував про те, що бовкнув зайве.

— Ото ж залишається прибрати до рук цей коштовний товар? — зауважив Герріс.

— Хіба це так важко? — запитав Негоро.

— Ні, друже. За десять миль звідси на березі Кванзи стоїть табором невільничий караван, що веде араб Ібн-Хаміс. Він чекає лише мого повернення, аби вирушити до Казонде. Караван іде в супроводі загону тубільських солдатів, досить численного, аби захопити в полон Діка Сенда та його супутників. Якщо «моєму юному другові» спаде на думку попрямувати до річки Кванзи…

— А якщо йому не до вподоби така думка? — перебив Герріса Негоро.

— Певно, таки до вподоби! — відповів Герріс. — Хлопчик розумний, проте не підозрює про небезпеку, що підстерігає його там. Дік Сенд, звісно, не захоче повертатися до берега тією дорогою, якою ми йшли. Він розуміє, що неминуче заблукає в лісі. Тому він прагнутиме дійти до якої-небудь річки, що впадає в океан, і спробує спуститися вниз за течією на плоті. Іншого порятунку для його загону немає. Я знаю хлопчика, він саме так і вчинить.

— Так… мабуть, — сказав Негоро після недовгих роздумів.

— Та які там «мабуть» — неодмінно так вчинить! — вигукнув Герріс. — Я такий впевнений у цьому, ніби «мій юний друг» сам мені призначив зустріч на березі Кванзи.

— Виходить, нам варто негайно вирушати, — сказав Негоро.

— Я теж знаю Діка Сенда. Він не витрачатиме даремно жодної години, а ми маємо випередити його.

— Що ж, в дорогу — то й в дорогу!

Герріс і Негоро вже зібралися йти, як раптом знову почули той самий підозріливий шерех у заростях папірусу, який раніше стурбував португальця.

Негоро завмер на місці, схопивши Герріса за руку. Раптом почувся приглушений гавкіт,