Читати книгу - "Вождь червоношкірих (Збірник)"

Панове прис… друзі мої, перейдімо до справи «Редрут проти любові та прихильності». Хто відповідач? Не Редрут, бо його покарав Найвищий Суддя. Не безсмертні почуття, які приносять у наше життя янгольську радість. Кого ми обвинувачуємо? Кожен із присутніх тут чоловіків має відповісти на запитання: що живе у його серці — лицарство чи темрява? Судити нас буде жіноча сутність в образі однієї з найчарівніших представниць прекрасної статі. Вона тримає в руках нагороду, де-факто дрібницю, але де-юре варту найблагородніших зусиль, — знак схвалення гідної представниці жіночого судження і смаку.

Я вважаю за необхідне відкрити уявний літопис стосунків Редрута і ніжного створіння, якому він віддав своє серце, опротестувавши лицемірні інсинуації, що егоїзм, зрада чи любов до розкоші з боку жінки стала рушійним фактором у виборі Редрутом відлюдництва. Я не зустрічав бездушної чи зрадливої жінки. Такі риси слід шукати не в жіночому серці, а в низькій природі чоловічих бажань і прагнень.

Існує велика ймовірність, що того пам'ятного дня біля воріт закохані посварилися. Охоплений ревнощами, молодий Редрут покинув місце свого проживання. Чи були в нього на це причини? Наразі ми не маємо доказів від жодної зі сторін. Але є дещо вище за докази — беззаперечна, вічна віра у жіночу святість, у здатність опиратися спокусі, у вірність навіть перед лицем казкового багатства.

Я бачу нерозважливого закоханого, який мандрує світом, втікаючи від болю в серці. Я бачу Редрутове поступове падіння і невимовний розпач, який охоплює самітника, коли він нарешті осягає, що навіки втратив безцінний дарунок долі. Таким чином ми розуміємо причини і мотиви його відмови від світу печалі й подальшу втрату ясності розуму.

Але не варто забувати ще один нюанс справи. Що ми бачимо з другого боку? Самотню жінку, яка марніє з кожним невблаганним роком. Жінку, яка вірить, яка сподівається побачити знайому постать і почути кроки, що ніколи не пролунають на східцях її дому. Вона постаріла. Сиве волосся дбайливо зачесане і викладене на голові. Щодня вона сидить біля дверей і пильно вдивляється в далечінь. У душі вона стоїть біля воріт, там, де востаннє розмовляла з коханим. Вона навіки з ним, але не поруч. Так, панове, моя віра в жінку малює саме таку картину. На землі їй не дочекатися коханого, та вона вірить у зустріч у райських садах. А він, він — у Трясовині Відчаю[63].

— Я думав, він у божевільні, — сказав пасажир, який був незрозуміло ким.

Суддя Менефі нетерпляче знизав плечима. Чоловіки сиділи похилившись, охоплені суперечливими почуттями. Вітер трохи стих, наразі він налітав поривчастими лютими хвилями. Від вогню залишилася хіба купка вугілля, яке не могло розсіяти темряву в кімнаті. Юна леді у своєму затишному куточку нагадувала аморфну купу ганчір'я — якби не корона гладенького дбайливо зачесаного волосся і маленька цяточка білосніжного чола, що визирало з-під пухнастого боа.

Суддя Менефі звівся на задерев'янілі ноги.

— Міс Іарланд, — оголосив він, — ми закінчили. Вам вирішувати, чиї аргументи — особливо оцінка справжньої сутності жінки — найбільше відповідають вашим власним поглядам і хто, відтак, отримає нагороду.

Юна леді й далі зберігала мовчанку. Суддя Менефі турботливо нахилився до дівчини. Пасажир, який був незрозуміло ким, різко розсміявся. Пасажирка солодко спала. Суддя взяв дівчину за руку, щоб розбудити. Ненароком він торкнувся чогось маленького й холодного, що лежало в неї на колінах.

— Вона з'їла яблуко, — благоговійно оголосив суддя Менефі, демонструючи присутнім огризок.

Довелося мені якось заночувати на ранчо вівчаря Раша Кіні на плато Піщана Виделка біля річки Нуесес. Знайомство з містером Кінні відбулося, коли я закричав: «Агов, господарю!» — прив'язуючи коня до огорожі, але з тої миті й до наступного ранку, коли я залишив гостинне ранчо, господар, за старим техаським звичаєм, приймав мене як доброго друга. По вечері ми винесли стільці з двокімнатного будинку на веранду, зарослу чапарелем і травою. Задні ніжки стільців глибоко загрузли у втоптану земляну долівку, ми зручно влаштувалися на дерев'яних «тронах» і насолоджувалися неперевершеним тютюнцем «Ель Торо», неквапливо теревенячи про все на світі.

Навряд чи можна відтворити словами неповторну чарівність вечора у прерії. Не кожному стане зухвалості, щоб спробувати описати техаську ніч, та ще й ранньої весни! Тож не судіть мене суворо.

Ранчо розкинулося на вершині похилого пагорба. Навколишня прерія, густо порізана ярами і темними клаптиками чагарників та кактусових заростей, нагадувала темний келих, на дні якого дивом опинилися ми. Вгорі височіло бірюзове небо. Чаклунське повітря, напоєне озоном і незабутніми пахощами безлічі диких квітів, водночас різало і ніжило ніздрі. На небі великим круглим яскравим прожектором сяяв не місяць, а темний ліхтар літа, який з'явився, щоб указати затяжній весні на двері. В загінці неподалік беззвучно спочивала череда овець, яких незрозуміла, безпідставна тривога час від часу змушувала збиватися докупи і перелякано бекати. Десь далеко, за загородою для стрижки овець, пронизливо завивала сімейка койотів і верещали у траві дрімлюги. Але навіть ці неприємні звуки не порушували загальної гармонії співу пересмішників, що долинав із десятків сусідніх кущів і дерев. Здавалося, достатньо стати навшпиньки — і можна торкнутися зірок, — так чітко і близько вони сяяли.

Дружина містера Кінні, метка молода пані, залишилась у будинку. Як я помітив, вона бралася до звичної хатньої роботи весело і залюбки. Вечеряли ми в одній кімнаті. Коли ми з містером Кінні вже сиділи надворі, раптом із другої кімнати до нас долинули звуки божественної музики. Я не дуже знаюся на цьому, але можу зі всією відповідальністю стверджувати — то була гра майстра. Піаніно, а особливо людина, здатна витягувати з