Читати книгу - "Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин"

горіти. Горобець сюди-туди, якось з діри викрутився; а мишачі добра погоріли, миш ся попекла досить — біда. Ну, що робити? Іде миш горобця позивати. Але дали взнаки до круля… Так присудили, же становитися бити на пляц. Каже горобців цар: «Горобець не винен ніц. Як вони ся побрали, то повинні лягти собі обидвоє спати». А мишачий цар каже: «Ні, неправда так. Чи лягали спати, чи не лягали — не повинні такої шкоди робити».

Оже на пляц, становити ся бити. Але зібрала миш своє войсько, горобець своє, і пішли на пляц і зачали ся бити. Так ся вони били, що вибилися чисто, іно зостався лев і гриф, обидва царі. Оже так ся б’ють обидва, що мають сили. Уже ж гриф лева так збив, жо лев не здужає ходити. Але лев розмислив собі, що з тим робити. Як гриф спускався згори на лева, лев перевернувся догори ногами і лапи наставив догори […] Як злапав грифа за крило, і вломив йому. Як уломив, так уже гриф не міг летіти. І лев забрався, пішов. «Видиш, — каже, — таки я виграв, а ти тепер гинь тут!..»

Як білка допомогла ведмедеві

У лісі жив ведмідь. Зарозумілий та себелюбивий. Одного разу він лежав голодний під дубом і дивився, як грається маленька білочка. Переборюючи голод, він заснув. А білочка якось стрибнула на гнилий сучок. Він відламався, а вона впала прямо у ведмежі лапи. Ведмідь схопив здобич. Але білочка почала благати ведмедя, щоб той відпустив. Говорить, що колись ведмедеві у пригоді стане. На це господар лісу розсміявся і викинув білочку геть. Вона весело пострибала знову на дерево.

Ведмідь почвалав по лісі. Але бачить, що лежить м’ясо. Схопив його лапою, але петля затягнулась, і він попався. Ведмідь страшенно заревів. Почула це білочка, швиденько пристрибала, перегризла петлю і звільнила ведмедя з полону.

Отже, маленьке, а може зробити діло важненьке.

Як віл бігав наввипередки з конем

Стрінувся одного разу ще за давніх, дуже давніх часів кінь з волом, і завели жваву розмову про те, хто з них скоріше бігає. Кінь твердить своє, а віл своє.

— Ти тільки подумай, — говорив сердито віл до коня, — я побіг би набагато швидше, ніж ти, але боюся, щоб земля не провалилась підо мною. Ти ж знаєш, який я великий, яка в мені сила!..

— Це тобі так здається, — посміхаючись, сказав кінь. — А якби дійшло до діла, то ти нічого не докажеш.

— А ми можемо спробувати, хто швидше бігає, - рішуче махнув рогами віл.

От і рішили вони випробувати свої сили — хто зможе швидше і довше бігти. Кінь рушив собі, а віл собі. Побігли наввипередки.

«Та хіба я гірший від коня? Хіба я не докажу те, що кінь?» — думав тепер віл, сердито махаючи рогами.

Його страшенно сердило те, що кінь побіг набагато швидше, ніж він. Та, не гаючи й хвилини часу, рушив у путь і віл. Біг неборак з такою силою, що земля стогнала під його ногами.

«Як бігти, то бігти», — думав собі віл.

І, мабуть, все було б добре, якби вола по дорозі не стрінуло нещастя… Надбіг віл на глибокий рів і, мов галушка, полетів на дно.

«Оце я так і думав, що земля провалиться підо мною», — бідкався тепер віл.

Пролежав і простогнав на дні ями, може, з півгодини. Аж тут бачить: над ровом стоїть якийсь чоловік.

— Що ти тут робиш? Як ти попав у таку глибоку яму? — посміхаючись, запитав незнайомий.

— Попав — як попав, — процідив сердито віл, — але як звідси вибратися? Це ж глибінь, чоловіче добрий!..

Потім віл розповів чоловікові про свою розмову з конем, а потім зі сльозами в очах став просити та благати:

— Допоможи мені, чоловіче добрий, вибратися звідси. Якщо ні, то я тут загину.

— Не бійся, я тобі допоможу, — відповів лагідним тоном чоловік.

Потім побіг скоренько додому, запряг свої два воли у віз і побіг до тої ями, де знаходився віл. Спустився бічним ходом на дно ями, прив’язав вола до воза і за кілька хвилин віл був уже на поверхні ями, на березі.

— Ніколи більше не буду швидко бігти. Нехай біжить кінь, якщо він такий хитрий і розумний, я буду йти помалу, — заявив сердито віл, прощаючись з чоловіком.

І від того часу та і по сьогоднішній день воли ніколи швидко не бігають і не спішать…

Як вовк виколядував у діда семеро овечок, коника-жеребчика і бичка-третячка

Жили собі дід да баба, у їх був солом’яний хлів-хлів, солом’яна хатка, тіко дід да бабка, да бичок-третячок, да семеро овечок, да коник-жеребчик.

Прийшов вовк до їх та й каже: «Солом’яний хлів-хлів, солом’яна хатка, тіко дід да бабка, да бичок-третячок, да семеро овечок, да коник-жеребчик. Давай, діду, пару овечок».

Дід крутивсь-вертівсь, а оддать треба. Взяв та й оддав.

Вовк пішов у ліс, з’їв. На другий день оп’ять приходе та й кричить: «Солом’яний хлів-хлів, солом’яна хатка, тіко дід да бабка, да бичок-третячок, да п’ятеро овечок, да коник-жеребчик. Давай, діду, пару овечок!»

Дід взяв та й оддав. Вовк пішов у ліс, з’їв і вп’ять приходе та й кричить: «Солом’яний хлів-хлів, солом’яна хатка, тіко дід да бабка, да бичок-третячок, да троєчко овечок, да коник-жеребчик. Давай, діду, пару овечок!»

Дід взяв та й оддав. На другий день вовк вп’ять приходе та й кричить: «Солом’яний хлів-хлів, солом’яна хатка, тіко дід да бабка, да бичок-третячок, да одна овечка, да коник-жеребчик. Давай, діду, послідню овечку».

Дід крутивсь-вертівсь, а давати треба. Взяв та й оддав… На другий день вовк приходе та й кричить: «Солом’яний хлів-хлів, солом’яна хатка, тіко дід да бабка, да бичок-третячок, да коник-жеребчик. Давай, діду, жеребчика!»

Дід хоч і пожалів, але оддав. Вовк пішов у ліс, з’їв. А на другий день вп’ять приходе і кричить: «Солом’яний хлів-хлів, солом’яна хатка, тіко дід да бабка, да бичок-третячок. Давай, діду, бичка-третячка!»

Дід взяв і оддав… На другий день вовк вп’ять приходе та й кричить. Але в це врем’я дід каже бабі: «Ти іди до сусідів, а мене замаж під піччю». Бабка так і зробила. А вовк прийшов та й кричить: «Солом’яний хлів-хлів, солом’яна хатка, тіко дід да бабка. Давай, діду, бабу!» Аж жде вовк, пожде — аж ніхто не іде, вовку бабу не несе. От вовк шукав-шукав їх, не найшов та й пішов, не солоно хльобавши. Після цього дід і баба стали