Читати книгу - "Таємниця двох океанів, Григорій Борисович Адамов"

— Ах, напасть яка!.. Хто ж це схопив вас?

— Не розумію, Іване Степановичу… Щось несусвітне, про що ми, зоологи, і думати не сміємо… Я навіть не знаю, що саме обвилось навколо мене: чи все тіло тварини, чи одна лише її довга гнучка шия… Якщо тіло, то виходить щось схоже на таємничого, тричі легендарного і тисячу разів осміяного гігантського морського змія… Якщо ж лише шия, то прямо скажу, дорогий Іване Степановичу, і думати і гіпотези будувати просто боюсь.

— Жахливо… жахливо… Як же ви себе почуваєте, рідний мій? Ви не потерпіли?

— Ніскільки, Іване Степановичу! Все гаразд. Скафандр не підвів і, сподіваюсь, не підведе. В таких обіймах, я гадаю, і слона задавити можна було б! А я їх просто не відчуваю. Все зусилля приймає на себе скафандр. І ось тепер несе мене невідома сила…

— Не турбуйтеся, Арсене Давидовичу. Капітан зробить все можливе… Ви б тільки не потерпіли.

— Навряд чи потерплю… А для наших наукових завдань ця пригода просто скарб. Подумайте тільки, яке відкриття! Тварина, звісно, зовсім невідома… Я з надзвичайною цікавістю вивчаю ту невелику діляночку тіла, яка знаходиться прямо перед моїми очима. Його вкривають кістяні пластинки з пірамідальними горбиками посередині. Лежать вони черепицеподібно і рухомо одна на одній… Утворюють суцільний лускатий покрив. Вкриті товстим шаром фосфоресціюючого слизу. Такі думки, порівняння, зіставлення лізуть в голову, що просто не наважуюся сказати. Навіть вам, мій друже…

— Говоріть, говоріть, голубчику! Не соромтеся! За три тижні я тут такого набачився, що вже нічого мене не вразить.

– Іване Степановичу! Я передчував… Більше того — я знав, який урожай, які багаті жнива чекають мене тут! Не можу вам передати, друже мій, який я щасливий, що на мою долю випала честь так близько, так безпосередньо близько вивчати це страховище глибин!..

Ні Цой, ні Марат, навіть Павлик жодним звуком не дозволили собі порушити цю незвичайну розмову двох учених, охоплених однаковою пристрастю до науки, не-втомною жадобою пізнання. Цой мовчав, почуваючи, як сухий, колючий комок підступав до його горла, і думав, чи здатний був би він на таку самовіддану, героїчну поведінку в таких жахливих, майже смертельних обставинах? Чи міг би він, забуваючи про себе, забуваючи про небезпеку, з такою мужністю і самозреченням віддаватися науці — справі, яку йому доручено, меті, яку він перед собою поставив?

Радісний вигук зоолога відірвав його від цих думок.

— Я підніс компас до очей! — закричав він. — Капі-пане! Капітане! Ви чуєте мене?

— Я біля апарата, Лорд.

— Напрямок норд-норд-ост. Ближче до осту. Швидкість тварини значно збільшилась. Кільця його тіла проти моїх очей трохи розсунулись, і мій ліхтар освітлює простір попереду…

— Ви що-небудь бачите там, Лорд? — жвавіше запитав капітан. — Це дуже важливо.

— Ні, капітане. Вдалині мелькають лише вогники світних тварин. Ще задовго до нашого наближення вони швидко звертають вбік, немовби звільняючи нам дорогу. Іване Степановичу, га, Іване Степановичу!

— Я слухаю… слухаю вас, Арсене Давидовичу.

— Знаєте, у мене зараз промайнула думка… Таке враження, немовби жителі темних глибин мають якесь додаткове почуття, що попереджує їх про наближення істот і предметів, які рухаються їм назустріч…

— Он як! Цікаво… Якщо це не зір і не слух, які ж об'єктивні явища, крім світла і звуку, може сприймати у водяному середовищі це нове почуття?

— Тиск! Я думаю, що це почуття, звичайно, не досконале і принципово нове, а лише витончене, в тисячу разів більш розвинуте і вдосконалене почуття тиску, яке властиве в тій чи іншій мірі всякій живій істоті.

— Ах, он як! Ви гадаєте, що предмет, який рухається, тим більше рухається швидко і з силою, тисне на шари води, які лежать попереду, і цей тиск, передаючись від частинки до частинки, від шару до шару, відчувається навіть здалеку витонченим почуттям водних організмів? Так, чи що?

— Цілком вірно. Ви мене добре зрозуміли. Ви… Капітане! Капітане! — зненацька вигукнув зоолог.

— Слухаю! Слухаю, Лорд!

— З лівого борту зовсім близько промайнув високий і тонкий, немов мінарет, пік. З'являються горби і скелі. Ми несемося вздовж відрогів хребта… Це цілком ясно. Мій ліхтар яскраво освітлює їх. А ось величезна, майже кубічна скеля, схожа на середньовічний замок з башточками, бастіонами, кронверками, зубчастими стінами…

— Чудово, Лорд! Давайте більше прикмет, це нам згодиться під час розшуків.

— Гаразд, капітане. Я ось тільки не певен за напрямок. Адже до того, як мені пощастило глянути на компас, тварина могла кілька разів змінювати свій шлях.

— Тепер це вже не має значення. Ми візьмемо курс прямо на ост, до підводного хребта, а потім вздовж нього на норд. Ми будемо шукати помічені вами пік і замок. Частіше повідомляйте нам прикмети.

— Слухаю.

— Ага! Ось і Шелавін з своїми супутниками повертається: сигнали на дошці показують, що відкривається борт вихідної камери. Через кілька хвилин знімаємось.

Прийнявши Шелавіна і його супутників, підводний човен ішов понад півгодини, поки на екрані центрального поста не з'явилися, нарешті темні, що поступово здіймалися і закривали весь екран, маси підводного хребта. Ультразвукові прожектори ще здалеку намацували на його фоні ледь помітні обриси окремих виступів, горбів, улоговин, ущелин. Щоб ясніше розрізняти їх, «Піонер» підійшов зовсім близько до хребта, після чого повернув на північ і почав тихо просуватися вперед. Час від часу зоолог повідомляв про появу все нових і нових прикмет: то вхід в ущелину у вигляді величезної арки, то два горби з сідловиною між їхніми вершинами, то дві скелі — менша на більшій. Все це лейтенант Кравцов записував в строгій послідовності, вираховуючи примірку відстань.